Розділ 26

26 грудня 20..0 рік(ранкове доповнення)

OMG! Щоденнику, ти взагалі знаєш, який сьогодні день? Якщо ні, то зараз розповім. Саме сьогодні настав той самий день, коли я народилася. І ще й до цього всього приблизила себе до старості ще на один рік. А до такого життя мене ще не готувало... Не хочу старіти! Раніше я раділа тому, що в такий день вся увага націлена тільки на мене, але потім — я все-таки зрозуміла справжню філософію цього свята й почала нейтрально ставитися до нього. Та й забагато уваги до своєї скромної персони я тепер не люблю. 

Сподіваюсь, що хоч батьки не приїдуть сьогодні, щоб зіпсувати цей день своєю появою. Хоча батько вчора був, тому не думаю, що вони обоє віднайдуть у собі сміливість приїхати сюди та просто поглянути в мої очі. Так хочеться, щоб ця вся колотнеча якнайшвидше закінчилась, але я розумію, що Ольга Петрівна не відступиться й намагатиметься знайти щоденник. Але вона ніколи не дізнається, що цей зошит у мене. А це означає те, що зараз я на крок попереду. Мені просто необхідно цю дорогоцінну річ моєї мами кудись подіти, поки ситуація зовсім не погіршилась і ніхто не постраждав. 

Хоч батьки й вчинили дуже підло, проте я не хочу, щоб з ними сталося щось жахливе. Я їм наговорила багато чого в пориві емоцій, але вони ж змогли виховати мене та вивести в люди. Хоч я, скоріше за все, не пробачу за той вчинок, але ніколи не бажатиму цим людям зла. Якщо з ними щось станеться, то я все життя картатиму хіба що себе. А Свят ніколи мені цього не пробачить...

26 грудня 20..0(вечірнє доповнення)

Я прокинулася вже десь тоді, коли на годиннику показувало першу годину дня. Спала довго, тому що ми зі Святом пів ночі проговорили й ледь не збудили бабцю, яка навіть лягла раніше, але так і не змогла нормально відпочити через нас. Просто, хто винен у тому, що мій колишній братець постійно викликав у мене сміх завдяки його різним приколам? Чомусь у той момент він мені так Аріну нагадав, яка теж постійно любить пожартувати. Але терпіти не може того, коли над нею це роблять. 

Я озирнулася по боках й аж здригнулася від прохолоди. Можливо, мені назад закутатися з головою? Якщо так холодно, то фіг вам вдасться відірвати мене від нагрітого ліжка! День народження можна й у постелі відсвяткувати — багато таких випадків є. Очі злипалися, так і просили заплющитись і знову поринути в сон. Але я почала пощипувати себе за обличчя, намагаючись прокинутись. У ногах лежав Найт-пакосник, який мирно собі сопів. Але "сопінням" це не можна було назвати, бо сюди зовсім інше слово підходить. Кіт муркотів, наче трактор. Але хай краще буде так, ніж те, що завдяки йому побилася ще одна ваза чи ще щось подібне. 

— Все, Уляно, — я сказала собі й широко позіхнула, — годі байдики бити!

Навіть ця мотиваційна цитата аж ніяк не допомогла мені, що просто хотілося знову поринути в обійми Морфея. І як тільки я це збиралася зробити, то в кімнату неочікувано залетіла бабця.

— Ти вже прокинулась? — спитала вона, коли побачила, що я сиджу на ліжку. Те, що вона мене застала в такому положенні, ще не означало те, що я готова зараз чимось займатись. — Сонечко, я вітаю тебе з Днем народження! Сумно вже усвідомлювати те, що ви в мене так швидко виросли... А я ж вас ще малими пам'ятаю, як під столом постійно лазили.

Старенька вручила мені середнього розміру коробку, а я з цікавістю заглянула всередину. Там був білий в'язаний шарф і такого ж кольору пов'язка-чалма. Останню я хотіла придбати, проте якось за тими проблемами, ці маленькі дрібнички зовсім вилетіли з голови. Хоч це й моє День народження, і тут важливо дарувати якісь дуже гарні подарунки, проте в мене зовсім інші критерії для цього свята. Для мене значимою у плані подарунків є лише та людина, яка його підготовлює. Це може й бути звичайний набір красивих ручок, який може й не знадобиться мені. Я просто поважаю ту людину та її старання. Та й презенти в нашому житті не повинні стояти на першому місці. Так, щоденнику?

— Дякую, бабусю! — радісно промовила я та кинулася обіймати її. Я перед обіймами просто накинула на себе шарф і відчулося таке рідне тепло, що аж на душі легко стало. Я широко всміхнулася від цього від цього неймовірного відчуття та відсторонилася від старенької, ласкавим поглядом глянувши в її очі. — Мені справді не важливі ці подарунки. Головне, щоб ти була поруч і ніколи мене не залишала.

— Я тебе ніколи не залишу, бо ти тільки моя онучка, — лагідно сказала вона й поцілувала в чоло. — І чому це я маю тебе покидати?

— Я боюся, що мене заберуть від тебе й примусово завезуть назад, — сумно відповіла я, понуривши голову. — Я ж неповнолітня.

— Ти звідси лише поїдеш тільки тоді, коли сама цього забажаєш, — бабуся торкнулась моєї руки. — Запам'ятай: двері мого будинку для тебе завжди відкриті.

— Можливо, тобі чимось потрібно допомогти? — вирішила перевести тему я, намагаючись відволіктися від своїх надокучлиих думок. Негоже в такий чудовий день думати про щось погане. — А то я щось довгенько залежалась...

— Тобі сьогодні — можна, не хвилюйся за це. 

— Я теж так не можу просто лежати й нічим не займатись, знаючи, що ти трудишся там сама, — я похитала головою й піднялася з ліжка. — До речі, а де це Свят? Щось його не видно...

Я почала застеляти ліжко, бо більше не хотілося байдикувати. Глянувши на смартфон, який лежав на тумбі, поруч з ліжком, я зловила себе на тій думці, що до мене навіть ніхто й не зателефонував. Мене це сильно зачепило, проте я не хотіла здатися бабусі вередливою. 

— А Свят у місто поїхав, за продуктами, — зітхнула старенька й пильно подивилась на мене. — А що, ніяк не можеш дочекатися зустрічі зі своїм хлопцем?

Я від останнього питання аж завмерла, боячись навіть розвернутися до неї обличчям. Я уявляла, що розповім їй про це сама, у спокійній обстановці, а не тоді, коли коїлося в сім'ї щось незрозуміле. От тепер вона мене точно вижене... Та що робити, коли серцю не накажеш, кого можна любити, а від кого потрібно тікати світ за очі?

— Звідки ти про це дізналась? — тихо спитала її, а в очі так і не дивилась, тому що сором брав страшенний. — Не можна, так?

— Що саме "не можна"? Я вже давно помітила це, проте мовчала. Ти ж не любиш такі теми обговорювати. 

— І що тепер мені робити? — я з відчаєм глянула все-таки на неї, а вона лише захитала головою та підійшла до мене ближче. — Тепер і ти мене засуджуватимеш?

— Чого це раптом? — здивувалася бабуся. — Я навпаки рада, що в тобі прокинулися перші почуття.

— Але ж це Свят!

— І що? Ви все одно нерідні, тому можете не ховатись, — відповіла старенька, взявши мене за лице. — Прошу тебе, прислухайся до свого серця. Воно — єдине, хто знає, як тобі далі жити. 

— Я думала, що ти мене будеш сварити й забороняти спілкуватися з ним, — тихо промовила я, обійнявши бабусю за плечі. — Хоча я прекрасно знала, що все одно попру проти твоєї волі. Сама не знаю, чому я закохалася саме в цю людину... Можливо, це якийсь знак?

— Це знак того, що зовсім скоро все налагодиться, — посміхнулась мені вона. — Не слухай нікого — йди лише своїм шляхом!

Бабця вийшла з кімнати, залишивши мене наодинці з собою. Проте, я теж там надовго не залишалась. Не хотілось обтяжувати себе зайвими емоціями. Тому я трохи посиділа й просто вискочила з кімнати та помчала на кухню.

— То все-таки, куди Свят поїхав? — вирішила запитати бабусю ще раз, адже тоді вона уникнула відповіді. Вона вже повністю занурилась у домашні справи, що й не одразу помітила мене. — Тільки не кажи, що за батьками.

— Зовсім ні, — вона заперечила мою підозру, а я аж полегшено зітхнула. Не хотілося мені їх сьогодні бачити. — До тебе інші гості приїдуть.

Так, а це вже дуже цікаво... Хто ж це ще може до мене приїхати? 

— Які це — інші? — я здивовано глянула на стареньку, підійшовши до неї, бо сьогодні я намірена допомагати їй з усім. — Скажи, будь ласочка!

— Свят просив нічого тобі не казати, — швидко відповіла тобі бабуся й почала місити тісто на свої фірмові пиріжки. — Це сюрприз має бути.