Розділ 25

— І що далі з нами буде? — насторожено спитала я, коли Свят перестав цілувати мене, бо дихання вже в обох забракло. Чесно, я навіть і задихнулася б через такого хлопця. — Тобто, як ми скажемо про це комусь?

— Ти сильно переймаєшся через цю дрібницю? — всміхнувся він, погладивши мою щоку. Вже й тікати нікуди не хотілось. Я просто стояла з широкою усмішкою та дивилась у його темні очі, які все більше й більше затягували.

— Ти не розумієш, — важко видихнула я, перевівши погляд на білий сніг, — збоку це виглядає дуже незвично. Ми з тобою хоч і не рідні, проте жили разом в одному будинку стільки років. 

— А тобі не байдуже на те, що можуть сказати люди? — він підняв моє обличчя за підборіддя та уважно глянув у вічі. Виглядав він досить роздратованим, але наче й стримував себе в тому, щоб не сказати мені нічого зайвого. — Ніколи не зважай на їхню думку! Вони спочатку поговорять — потім забудуть. У кожного з них є свої проблеми, а ми для них, як ще один спосіб відволіктись. 

— Ти хочеш сказати, що підеш проти своїх батьків заради нас? — схвильовано перепитала я, але одразу почервоніла, бо бовкнула те "заради нас". Може, у Свята й не було таких планів, а тут я нав'язуюсь. — Вони ж точно будуть проти. 

— По-перше, вони й твої батьки теж, не забувай про це, — Свят серйозно промовив цю фразу, а я хотіла йому довести протилежне, хоч і знала, що він мав рацію. Ті люди ж мене виховали, але я не готова знову називати їх батьками. — По-друге, якщо вони будуть проти, то в них тоді й сина не буде. Заради тебе я й проти всього світу піду.

— Це взаємно, Свят, — я засоромилась і взяла його за руку. Хоч на вулиці було холодно, проте я я сама цього не відчувала. Певно, любов так вплинула на мене. — Ніколи б не подумала, що мій перший поцілунок буде саме з тобою. Ти вибач, що я тебе присвячую в такі подоробиці...

— А я завжди це знав, — нахабно заявив Святик і всміхнувся.

Я здивовано округлила очі й засміялась. Невже в нього інтуїція на найвищому рівні? Хіба можна бути таким самовпевненим? Але я можу спробувати трішки посунути ту корону на його казанку, а то вона вже трохи почала давити хлопцеві на мозок. Хоч тепер між нами щось більше, ніж дружба, проте точно ми не будемо переставати жартувати одне з одного. Для нас це вже як ритуал.

— Тоді ж чому ти постійно ображав мене? — спитала я та пильно дивилася за кожною емоцією хлопця.

— Я на себе дуже сильно був розлючений, — важко видихнув Свят, а я чомусь напружилась. Цікаво, чому він себе за щось картав? — Коли я зрозумів, що в мене з'явилися почуття до тебе, то спочатку просто ігнорував це. Але потім — після того, як ти пішла на прогулянку з тим ідіотом Давидом, тоді мені й дах зірвало. Я злився на себе через те, що просто посмів думати про тебе, як не тільки за сестру. 

Я мовчала, вислуховуючи його. По ньому було видно, що йому потрібно було комусь це висказати. У мене теж були такі моменти ще під час депресії, коли я хотіла поділитися з кимось про свої внутрішні переживання, то поруч я нікого не помічала. У близьких людей були свої проблеми, а мені не хотілося ще їх обтяжувати...

— І мені соромно за те, що принижував тебе й відштовхував, будуючи між нами величезну стіну, — продовжив Свят і сплів наші пальці разом. Від цього моя рука відчула дивні поколювання й стало так тепло на душі. Хоча це просто звичайний жест... — Давай просто постараємося забути весь той кошмар, який ти пережила й спробуємо все з чистого аркуша. 

— Не знаю, чи вдасться мені завтра все забути й робити вигляд, ніби нічого такого не було, — я знизала плечима. — Весь цей негатив закарбувався в моїй пам'яті — його за один день не зітреш.

— Тоді — більше розповідай про свої переживання, ділися зі мною про все, що думаєш. Коли ти будеш проговорювати все те, що тебе турбує, тоді ти відчуєш, наскільки тобі стане легше. Ніколи нічого не тримай у собі, бо потім може бути гірше. Там не тільки депресія буде...

— Я буду старатись, адже мені вже набридло бути якоюсь такою незрозумілою навіть для себе, — я впевнено промовила цю фразу, тому що мені справді необхідно припинити жаліти себе.

Жалощі — не вихід з тієї ситуації. Тут потрібно просто перестати зациклюватися на тому, що в мене таке життя. Якщо навіть казати грубо, то жаліти себе — це принизливо! Ми не повинні одразу ж ламатися після першого життєвого випробування. У деяких людей узагалі може бути ще гірше, проте вони витирають свої сльози та йдуть уперед, переступаючи через свої невдачі з гордою поставою. У кожного з нас просто різна доля, тому ось так усе й відбувається. Все одно наше життя підкидає нам будь-які випробування, просто для того, щоб ми не розслаблялися. Адже, без них наше прожиття на цій планеті було б дуже нудним. Погоджуєшся зі мною, щоденнику? Рано чи пізно кожна людина проходить таке бойове хрещення від своєї долі. Тому, просто потрібно загартовуватся такими поганими моментами, стараючись не штампувати їх у своїй душі та пам'яті. Завдяки цьому тернистому шляху, що ми проходимо до того омріяного щастя, за яким ми женемось роками, здобувається той самий життєвий досвід, який ще більше остерігає від попередніх помилок. У мене, щоденнику, здається, точно якась дивна філософія. Але, хто ж це читатиме, крім тебе? 

— Головне — те, що я тебе завжди розумію, — тихо сказав хлопець, натягнувши мені ту шапку на голову, і поцілував мене в кінчик носа. — Ходімо вже звідси! А то ти точно замерзнеш тут — скільки знаходишся на вулиці.

Я кивнула головою й ми попрямували геть від цього красивого, але водночас і страшного місця. Все-таки тут гарно, проте дивитися донизу не варто, бо може й у голові запаморочитись — і я втрачу рівновагу й полечу в прірву. А цього мені не хотілось.

Коли ми вийшли з того лісу, то я помітила, що Свята ніби ще щось мучить — він був постійно мовчазним, а на його обличчі відображався смуток. Хлопець мені нічого не казав, але я відчувала, що йому потрібно виговоритись. Тому, я нічого кращого не придумала, як зліпити сніжку й кинути нею в хлопця. Не найкраща з моїх ідей, але оригінальністю я ніколи й не виділялась, тому, що маємо — те маємо. Можливо, хоч у цій "грі" мені вдасться витягнути з нього наболіле?

Свят зупинився й розвернувся до мене повністю, при цьому, склав руки на грудях, дивлячись на мене здивовано, з піднятою бровою.

— Що ти робиш? — спитав хлопець і почав струшувати зі своєї голови сніжок. Він ще й так смішно це робив, але я старалася стримати себе, щоб не видатися невихованою. Хоча...чого це я маю з себе робити ту, якою не являюсь? У спілкуванні головне — чесність і щирість емоцій. — Попереджати потрібно, хоч би шапку натягнув!

Відповіді він від мене не отримав, адже я знову зарядила в нього ще одну партію снігу. Але Свят уже й сам почав кидатися білим пухом, намагаючись догнати мене. Ми бігали одне за одним, немов ті малі діти, й щось вигукували. Мені хотілося, щоб цей момент ніколи не закінчувався. Він здавався безкінечним. І нам було байдуже, що ми вже не малюки й нам обом скоро буде по сімнадцять. Байдуже на всіх тих перехожих, які могли здивовано глядіти на нас, але проходити далі. Саме тоді існували тільки я, Свят і та дитяча забавка...

***

— І все-таки, що ж тебе так сильно турбує? — ми зі Святом лежали на величезному ліжку у вітальні, а я дивилася в його очі. Хотіла хоч щось там підозріле побачити, проте в них було видно тільки ніжність і доброту — вони світилися. — Ти краще кажи одразу, а то так залоскочу, що точно не виберешся!

— Тебе це дуже цікавить? — легко спитав хлопець, примруживши очі. — А мене хвилює зовсім інше — те, чи щось буде з нас, як з пари, чи це так — короткочасна інтрижка? Га, серцеїдко?

Та-а-ак, а коли це я зі "скромниці, спортсменки, активістки та просто красуні" встигла перетворитися в якусь там "серцеїдку"? Я повернула голову в бік адресата цих слів і скорчила гримасу. Хотіла його вже почати переконувати в тому, що почуття — взаємні, — але в мені закралася думка, що це можна провернути й на свою користь за допомогою таких собі дівочих "штучок".