Розділ 23

— Тобто? — я просто стояла й кліпала очима. — Він що, приїхав нас забрати звідси?

А я цього страшенно не хотіла так само, як і бачитися з тією людиною, яку я п'ятнадцять років називала батьком. Я вже так звикла до тієї місцевості, що мені буде важко кидати це все та їхати в задимлене й душне місто.

— Не знаю, — вона знизала плечима й, понуривши голову, сіла на диван, адже їй і так важко було стояти. — Можливо, він просто поговорити захотів?

Я кинула погляд на привідкриті двері й подумки вагалася, чи виходити в коридор, аби зустріти тата, чи ні. У мені було таке дивне передчуття, ніби я ще щось таке шокуюче дізнаюсь. Чи то я знову себе перекрутила занадто?

— Ба, ти тільки не хвилюйся, — я сіла на коліна перед нею й тримала за руки, — я точно з ним не поїду. Але потрібно ж дізнатись мету його неочікуваного візиту сюди. Хоч ви й посварилися через мене, проте ви все-таки сім'я, повинні бути завжди разом.

— Головне, щоб він не наговорив тобі зайвого, — в голосі бабусі я чула тривогу й смуток. — Я не хочу, щоб ти знову переживала той стрес. 

Я кивнула їй і, поцілувавши щоку, вийшла з кімнати. Коли я зайшла на кухню, то помітила, що за столом сидів тато, який дивився в одну точку. Ніколи його ще не бачила таким сумним і задумливим водночас. Що ж таке сталося, що йому так закортіло відвідати рідну домівку?

— Доброго дня, тату! — сухо привіталась я й сіла за стіл напроти нього.

— Привіт, доню, — він подивився на мене дуже тепло, проте я навіть не хотіла бачити цей награний спектакль. 

— Чому ти приїхав? — вирішила конкретно спитати, щоб завершити це все й більше не бачити його. Я не була готова до зустрічі з ним. Батько з'явився саме в той момент, коли я тільки почала відчувати себе знову людиною. — Навіщо розтривожив бабусю?

— Я приїхав поговорити з тобою.

— Знову будеш казати, щоб я припинила весь цей цирк? — я скептично зігнула брову й склала руки на грудях. — Вже минуло два місяці з того моменту. А ти тільки вирішив поговорити про це? Тоді вибач, але я не хочу знову збирати себе по частинах після тієї правди, яку ти можеш розповісти сьогодні...

— Я хочу розповісти тобі про все те, що було п'ятнадцять років тому, — він уважно глянув на мене, очікуючи моєї реакції. Я легенько кивнула — і він продовжив: — Наталя була вагітна й мала вже народжувати, проте в палату завезли ще одну жінку, в якої термін вагітності був такий самий, як і в моєї дружини. Ця жінка й була твоєю матір'ю. Вона згадувала тоді про тебе, тому що розповіла нам, що з нею сталося. Вона жила в поганих умовах, і через це тебе й забрали від неї, коли тобі було всього дев'ять місяців. Наша дитина під час пологів померла, а тільки через декілька місяців ми згадали про твою матір і про тебе. Нам вдалося оформити опіку над тобою, так як твоя рідна мама знаходилась у лікарні. Лікарі давали невтішнні прогнози щодо стану її здоров'я, проте вона почала поступово одужувати й ставати на ноги у фінансовому плані — нас з мамою це почало дуже сильно лякати...

— І через це ви вбили її? — я перебила його, вчепившись у його руку від злості. Як вони взагалі таке посміли зробити з бідною жінкою?

— Наталя настільки звикла до тебе, що вона навіть і не хотіла думати про те, що тебе доведеться таки віддати рідній матері, — пояснив чоловік, а я просто почала частіше кліпати, аби прогнати ті кляті й непрохані сльози на очах. — Тому вона й приходила до Олени й постійно просила її не забирати тебе. Але останнього разу все пішло не так... Твоя прийомна матір настільки була розлюченою та знервованою, що не керувала своїми діями та просто задушила жінку. Вона цього дуже злякалася, а я намагався її втішити, хоча знав, що після цього випадку наше життя кардинально зміниться. До в'язниці вона все-таки не сіла, бо нам вдалося відкупитись. Але я перші роки постійно бачив, як її мучить совість через той вчинок, що мені хотілося навіть посадити її за ті ґрати. А потім вона просто стала жити так, ніби нічого не сталося й вирішила приховати все від тебе. Я справді винен у тому, що просто довго тримав рот на замку й цим мовчанням зруйнував нашу сім'ю.

Я затулила обличчя руками й тихо схлипнула. Як же боляче це чути! Він цією історією з минулого знову зачепив мої рани в душі, які майже зажили й притихли. Навіщо я взагалі погодилася його вислухати? Щоб зробити собі ще гірше? Молодець, Уляно, в тебе це вийшло дуже добре! 

— Ти розумієш, що я мамі ніколи цього не пробачу? — сказала я з надривом, стримуючи себе, щоб не закричати від тих емоцій, які роздирали мене зсередини. — І тобі теж! Я вас ненавиджу, кляті егоїсти! 

— Я повністю розумію твої почуття, доню, — він взяв мене за руку, проте я швидко вирвала її, відсахнувшись. — Але всі ми помиляємось. Тоді ми боялися втратити тебе...

— Не смій називати мене донькою! — я закричала, виставивши перед ним вказівний палець перед чоловіком. — У тебе є тільки одна дитина — твій син Святослав. Мені соромно, що я скільки років не знала тієї правди й жила в брехні. Я навіть рада, що Ольга Петрівна з'явилася у твоєму будинку, бо якби не вона, то ви, певно, до смерті мовчали б. Чи не так?

— Ми не розповідали тобі нічого, бо дуже боялися твоєї реакції. Я винен у тому, що просто закрив очі на цей злочин і покривав Наталю.

Мені не хотілося слухати всю ту маячню, тому я вийшла з кухні, сильно грюкнувши дверима, і побігла до своєї кімнати. Я не знаю, що мені зараз робити... Хочеться просто закритися від цього жорстокого світу у свій кокон, з якого я тільки вибралася. Навіщо я дізналася про це все? Хотіла погратися в детектива та дізнатися правду — і що з цього вийшло? Для мене — новий стрес і, схоже, ще один нервовий зрив, якщо я зараз не заспокоюсь.

Сльози котилися з очей, поки я рвала всі фотографії, де я зображена зі своєю прийомною мамою. Я не хочу більше ні бачити, ні чути її. В усьому винна вона та її егоїзм. Але коли від тих знімків залишилися лише клаптики, мені легше не стало. Навпаки — я ще більше заплакала від усіх тих подій, які мені довелося пережити. Наче померла моя рідна мама й випадково, проте таке відчуття, ніби в мене відірвали більшу частину серця. Ми з нею ніколи не були знайомі, а болить душа так, наче я з нею постійно була й тепер мені важко закарбувати у своїй голові те, що її вже десять років немає на цьому світі...

У кімнату зайшов Свят і з наляканим обличчям підійшов до мене. Я глянула на нього змучено й просто закрила обличчя руками, при цьому, похитавши головою. Хотілося вже його прогнати, бо зовсім було незручно через те, що хлопець постійно бачить мене в такому пригніченому стані.

— Уль, що він тобі такого вже розповів? — тихо спитав Свят, забравши одну мою руку від лиця. — Чесно, мені його навіть не шкода вдарити за тебе — ти тільки скажи.

— Розповів усе те, що було п'ятнадцять років тому, — я витерла сльози рукавом своєї кофтинки й видавила з себе щось схоже на посмішку, — і про те, як померла моя рідна мама, а твій таточко прикривав Наталю, яка власними руками задушила її. Ніколи не думала, що я це скажу, але я ненавиджу своїх батьків. Точніше — твоїх. Тепер я розумію, за що ти мене так тоді ненавидів.

— Ну, і як ти думаєш — за що? — він подивився на мене таким проникливим поглядом, що я не змогла хоч щось відповісти.

— За те, що я була прийомною дитиною, — впевнено сказала я. — Я й сама цьому не рада. Краще я б узагалі залишилася сиротою, ніж жила з такими батьками, як твої. Вони, в першу чергу, боягузи, а вже потім — брехуни й егоїсти.

— Частково ти маєш рацію... Але давай зараз не про наші стосунки.

— А про що тоді нам говорити? — я розгублено промовила, обійнявши себе руками. — Про тих двох людей я згадувати зовсім не хочу. Навіть не маю бажання дізнатися про їхнє життя.

— Все минеться, Уль, — хлопець пригорнув мене до себе й просто гладив по голові, заспокоюючи. — Я тобі обіцяю. Це просто у твоєму житті період такий.

— І скільки він ще буде тривати? 

На це запитання Свят не дав мені відповіді — я вирішила більше не зачіпати його своїми проблемами. Можливо, просто в мене така доля, що я повинна подолати всі ці життєві перешкоди? Адже дорога до щастя ще нікому не давалася легкою... Хоч деякі люди стверджують, що щасливе життя можна купити за гроші. Однак, якщо ти його й отримаєш, то все одно доведеться платити. А ціна може бути дуже високою — і ти втратиш найцінніше у своєму нікчемному житті...

***

Не знаю, як так сталося, але я заснула в обіймах Свята. Хоч мені було так добре, що не хотілося навіть і прокидатись, аби не повертатись у ту жорстоку реальність, яка на мене очікувала. Але мені довелося це зробити. Тим більше, чому Свят так усіляко піклується про мене, хоча він мав найпершим радіти, що я зникну з його сім'ї? Я ж для нього просто набридлива сестричка, з якою він скрізь має бути, щоб вона не накоїла дурниць. Це сумно, але такі реалії життя, мій любий щоденнику.

Голова боліла страшенно, а очі просто злипалися після сну. Однозначно мені потрібно перестати постійно плакати, тому що це негативно впливає на моє здоров'я. Мені потрібно спочатку вчитися тримати себе в руках і не виплескувати емоції, бо в тому стані я можу наговорити багато зайвого дійсно рідним і важливим людям.

— Святе, прокидайся! — я потрясла хлопця за плече, яке аж сіпнулося від мого дотику. — Ти, може, хотів іти? 

— Чого б це раптом? — Мартинюк розплющив очі й сонно подивився на мене. — Я тебе прийшов заспокоїти.

— Ну, як бачиш — я вже спокійна, — тихо буркнула я, глянувши на підлогу, по якій були розкидані ті папірці, які декілька годин тому були ще фотографіями. Від тієї картини мій настрій опустився нижче плінтуса. — Ялинку я вже сама прикрашу, без твоєї допомоги.

— А я не хочу нікуди йти, — заявив братець і в мій бік раптово прилетіла подушка.

Це ще що за приколи такі? Якщо він хотів мене побісити, то в нього це чудово виходить. Але мені ніколи не зрозуміти його трохи дурну поведінку: то втішає, то дратує мене. Що він цими діями хоче добитися від мене?

— А ти зараз підеш звідси, — роздратовано сказала я, кинувши ще однією подушкою в хлопця. Я з переможним виглядом дивилась на нього, бо йому добряче привалило. — І мені не цікава твоя думка!

— О-о-о, а я вже й забув, якою ти буваєш, коли зла, — він задоволено всміхнувся, коли подушка пролетіла повз мене й з неї почало висипатися пір'я. У мене не було бажання те все потім прибирати! Думаю, братець це зрозумів, адже це й так на моєму обличчі написано. — Продовжуй далі!

— І ти — саме той, на кому я її випробую, — я продовжувала злитись. Ні, не так. Роздраконюватись — ось це слово. — І чого ти добиваєшся ось цим? Тебе неможливо ніколи зрозуміти, бо ти, як хамелеон.

— Я з тебе випускаю всю ту злість і негатив, який накопичився в тобі за весь це час, — сказав хлопець твердо та підійшов до мене чомусь дуже близько, через що я аж затамувала подих. — Можна сказати, я сьогодні буду в ролі твого психолога.