Розділ 22

Минуло декілька місяців...

За ті два місяці, що я прожила в бабусі, моя душа наче заспокоїлась. Уже не було того хаосу, який постійно сплутував мої думки, немов клубок з ниток. Я стала вже більш спокійнішою, веселішою — просто тією Уляною, якою була ще до тієї депресії й таких шокуючих для мене подій. У мені вже помалу почало зникати те відчуття самотності, бо тепер я знала, що я не одна. Самою я точно не була, проте такі відчуття, ніби я скрізь зайва, постійно "виколупували" моє серце зсередини. 

З батьками все набагато складніше... Якщо в психологічному плані я хоч трішки змогла відновитися, то моя сім'ї вже на межі краху. Як виявилось, причиною цього знову стала я. Вони вирішили, що пора вже перестати носити маску щасливої сім'ї, що в них усе прекрасно, попри те, що їхні неповнолітні діти живуть не з ними. Я вважаю, що так буде краще для всіх, адже їх теж можна зрозуміти. Ці люди були просто як сусіди, вже давно я не бачила між ними якихось світлих почуттів і ніжності. Хоч вони й намагалися знайти спільну мову, виконуючи вказівки того психолога, проте вже нічого не допомагало. А ось та вся брехня, що випливла наверх, була тієї самою "вишенькою на торті". Тобто, щоденнику, ти ж розумієш, що там могло бути ще гірше?

Цю новину мені повідомив Свят, який говорив із батьком. З нерідними батьками я майже не розмовляла. Не хотілося знову переживати весь той стрес. Так, можливо, я жорстока в цьому плані, проте вони навіть елементарного вибачення не попросили. Якби я їх зненавиділа, то одразу помстилася б їм, показавши той щоденник слідчому. Але я ж не підступна, як змія — у мені просто сидить дуже сильна образа, яку простим, кинутим як-небудь словом "пробач", не витуриш. Не знаю, коли я нарешті зможу відпустити весь той біль, який накопичувався роками. Можливо, післязавтра? Через місяць? Або й узагалі — через декілька років? Життя покаже, але зараз я поки що не в змозі це зробити. Адже коли я згадую свій дім, у якому виросла, то перед моїми очима одразу з'являється щоденник із тим останнім записом, від чого мені хочеться ще більше плакати...

***

25 грудня 20..0 рік(ранкове доповнення)

Нарешті наближається Новий рік! Це той магічний час, коли дива починають збуватись якнайшвидше, тому що в них ми перестали вірити. І це дуже сумно... Я завжди обожнювала прикрашати ялинку, а особливо — коли робила це сама, без зайвих рук і пустих балачок ні про що. Просто вмикаєш собі музику та чіпляєш різні іграшки на велике дерево. Комусь може здатися це дивним, але я нікого не підпускаю до того святкового деревця. Коли сам оздоблюєш ялинкові гілки, то атмосфера по-своєму дуже тепла та спокійна. А коли з тобою ще хтось стоїть над душею, просто спостерігаючи, то чомусь постійно злишся. Ось у мене так постійно. Не люблю, коли просто стовбичать і нічого не роблять, тим самим роздраконючи мою нервову систему.

Але ялинка — це ще головне. Для мене найголовнішим є те, яка погода за вікном. Якщо Новий рік без снігу, то що це за свято таке? Коли куранти б'ють північ, а за вікном кружляють сніжинки у своєму дивному танці, який починається повільним вальсом, а закінчується ледь не хіп-хопом, — у цьому є щось таке магічне, що не можна описати словами. Просто хочеться в той момент не спати(зовсім ні!), а просто закутатися у плед і з чашкою гарячого чаю та спостерігати за тими сніжками.

Добре, що зі снігом цього року в нас ще не було проблем. Він постійно йшов, завдяки чому мій настрій покращувався, а ось у Свята навпаки — погіршувався. Хлопець стверджував, що зиму він ніколи не любив, а те, що було в дитинстві, то просто йому здалося нічим. Дивний він якийсь, але це його думка, тому лізти не буду.

***

— Ей, Святе! Ти ще довго будеш спати? — я стояла біля ліжка недобратця й намагалася його розбудити. На годиннику вже перевалило за дванадцяту, а юнак ще досі відсипляється. 

Він щось буркнув і перевернувся на інший бік, накривши себе зверху подушкою. Скажу чесно, щоденнику, це найтупіший спосіб сховатися від мене. Зараз ми його швиденько піднімемо на ноги!

— Прокидайся, Мартинюк! — я почала штурхати того сонька в плече, але він залишався непохитним. — Там бабусі потрібна твоя допомога.

А у відповідь — тиша. Я йому не дозволю просто так лежати, коли потрібно готуватися до свят! Всі ми повинні щось зробити, щоб потім просто тішитися магії Нового року.

— Я вилила всі твої енергетики, — спокійно сказала я, роздивляючись свої нігтики.

Три...два...один!

— Що ти зробила? — різко прокинувся Свят, прийнявши сидяче положення. — Ти з глузду з'їхала?

Я пустила легенький смішок і сіла на ліжко поруч з хлопцем. Він здивовано глянув на мене, а потім примружив очі. Ми зараз вже почали спілкуватися так, ніби між нами не було тієї глибокої прірви з непорозумінь і зневажливості. 

— Заспокійся — я пожартувала, — сказала я та залилася щирим сміхом. — Мені ж потрібно було якось тебе підняти з твого ложе. А то лежати весь день і нічого не робити — взагалі нахабство найвищого левела!

— Твої жарти мене колись до могили доведуть, — захитав головою хлопець, а на губах з'явилася усмішка. — Скажу одразу: жарти — це не твоє й на передачу "Ліга сміху" тебе точно не візьмуть.

— Справді? — я повернула голову до Свята, награно здивувавшись. Хоча чудуватися тут нема чого — я справді з жартами несумісна. — Думала, що все-таки візьмуть, адже вони втрачають такий цінний кадр.

— Не думаю, — хлопець закотив очі, але все ж піднявся з ліжка.

Я швиденько вийшла з кімнати, щоб ненароком не побачити того, що мені не дуже потрібно. Я глянула на себе в дзеркало й одразу ж помітили почервонілі щічки. Наче й полуголого братця бачила, але все одно соромлюся так, ніби зустріла свого кумира. Я провела пальцями по своєму світлому короткому волоссі, ніби розчісуючи його, бо гребінця я поруч взагалі не спостерігала. Так, щоденнику, тобі не почулося — я відрізала свої довгі чорні коси та зробила з себе ледь не білявку. Але мені дуже подобається, бо так набагато красивіше, мені здається. Якщо я почала життя з чистого аркуша, то імідж теж потрібно змінювати. Чому б і ні? 

Я пішла на кухню, де вже було чутно, що там знаходиться бабця Маруся. Певно, готувала для нас зі Святом сніданок. Ох, щоденнику, знав би ти, яка в неї смачна їжа! Навіть ресторанні делікатеси не зрівняються з домашніми стравами, які готує бабуся. Я ніколи зі столу не можу встати, поки на ньому нічого не залишиться. Схоже, мене вже так розбалували, що навіть і не знаю, як буду звикати знову до Сашиних смаколиків.

— Доброго ранку! — привіталась я та обійняла стареньку. — Як твоє самопочуття?

Постійно в неї питаю про це, тому що в мене є великий страх — втратити її — який мучить мене зсередини. Їй всього лише шістдесят п'ять, але наше життя дуже непередбачуване, а я не готова ще прощатися з нею. Хоч вона мені й нерідна(бабуся Марія — мама Олексія Мартинюка, мого прийомного батька), проте я її дуже сильно люблю просто за те, що вона є. Ця жінка мене завжди зрозуміє лише з одного погляду. Вона просто може приголубити мене й тоді аж на душі легше стає. Певно, всі наші бабусі такі... Пам'ятаю, якою була я перший місяць, коли тільки приїхала: замкнутою, мовчазною та сумною. Я не хотіла їй нічого розповідати про всі свої проблеми, бо дуже боялася того, що старенька цього не витримає. 

— Не хвилюйся, зі мною все добре, — вона відволіклася очима від сковорідки й тепло посміхнулася. — Я ще на твоєму весіллі погуляю, от побачиш!

— Ой, бабцю, — я відчула, що знову почервоніла, тому відвела очі, — про це ще дуже рано думати. Мені ще тільки шістнадцять.

— А завтра буде сімнадцять, онучко, — вона погладила мене по голові, а я аж очі прикрила від цього дотику, ледь не замурчавши, немов котик. До речі, а де це бабусин кіт-пакосник Найт? — Все-таки ти молодець, що висвітлила волосся. Тобі дуже личить, справді. Навіть помолодшала на декілька років.