Розділ 21

Я повернулася до цих людей спиною, щоб не бачити їхні обличчя. Таке буває, що за одну хвилину рідна людина стає тобі огидною, що й не хочеться залишатись із нею ні на мить. 

— Ну, і куди ти зараз підеш? — насмішливо спитав тато, морально тиснучи на мене. Я розвернулася й до мене підійшов Свят, а він продовжив: — Закінчуй весь цей цирк, будь ласка!

— Ти вважаєш, що холоднокровне вбивство моєї матері — це цирк? — гаркнула я, пильно глянувши йому у вічі. Я підійшла до стола й одним махом скинула з нього всі тарілки, які, в результаті, розбилися. — Це не цирк, таточку! І я не збираюся просто так із цим миритись!

Батьки намагалися до мене підійти, проте переді мною став Свят і грізно сказав:

— Ви й так зруйнували її довіру! — мене це здивувало, що він став на мій бік. — Тату, навіщо ти її пригнічуєш? Невже в тобі совість не тьохкає, щоб ти зізнався у власних помилках? 

— Те, що було давно, його вже не повернеш назад, — відказав тато. 

— Святе, — я торкнулася плеча хлопця, а він повернув голову до мене, — я більше не бажаю цих людей ані бачити, ані чути. Мені потрібно побути на самоті.

— Ходімо. Я теж приєднаюся до твоєї компанії, тому що робити тут мені немає нічого, — він взяв мене за руку й ми пройшли повз шокованих батьків.

Хоч ми й підіймалися до моєї кімнати, проте мені й там не хотілося бути. Всі ті речі, які там знаходились, належали моїм колишнім батькам. Мені негайно потрібно покинути це місце, поки я ще нічого не розтрощила. Зайшовши всередину, я почала шукати свою найбільшу сумку, щоб скласти все найнеобхідніше, тому що я планувала покинути цей дім саме сьогодні. Не знаю, куди я дінусь, але, якщо я тут залишусь, точно збожеволію. Ті стіни рідної кімнати вже почали тиснути на мене.

— Куди ти збираєшся? — спитав Свят, ухопивши мене за руку, коли я перекладала свій одяг.

— Точно не знаю, проте я не можу залишатися тут, — відповіла я втомлено, відкинувши кофтинку вбік. — Ти розумієш, що залишатись у будинку з убивцями моєї матері — небезпечно? Можливо, в них такий план, що скоро й мене вб'ють?

— Ти себе чуєш? — хлопець труснув мене за плечі, а я ще більше заплакала й захитала головою. Схоже, я ще досі в шоковому стані. Я вже встигла себе накрутити, що тепер мені страшно за своє життя. — Уляно, ти ще досі шокована такими новинами. Зрозумій, ти повинна це пережити!

— Я не знаю як! — крикнула я та затулила лице руками. Відчай і розпач охопили мою душу, що просто хотілося закритися від усього світу, щоб мене ніхто більше не бачив. — Мені набридло робити з себе сильну дівчину, бо в душі моїй твориться повний хаос. Я боюся того, що в один момент просто не витримаю чергової "новини" морально, — я витерла сльози та продовжила складати одяг у сумку. — Але кому це я кажу? Тобі ніколи мене не зрозуміти.

— Я з тобою, — хлопець обійняв мене міцно, а я все сильніше охопила руками його плечі, ніби боялася того, що це все зникне через декілька секунд. Не хотілося повертатися в жорстоку реальність. — Уль, залишись, будь ласка. Якщо не хочеш бути в цій кімнаті, то побудеш у мене. 

— Не хочеться перебувати в цьому будинку, — тихо відповіла я, а брат продовжував гладити мене по волоссю. — Однак я добре розумію, що на вулиці зараз вечір, і в цей час постійно гуляють різні люди...

— Завтра ми обов'язково щось придумаємо, обіцяю, — він впевнено заявив, а я відсторонилася від нього. — Ходімо, я тобі постелю на своєму ліжкові.

Я оглянулася по боках і легенько кивнула. Ну а що мені залишалося робити? Мені наодинці зі своїми важкими й нагнітаючими думками не можна залишатись. Так і до божевілля не далеко... 

17 жовтня 20..0 рік

Я прокинулася від якогось грохоту. Навіть підскочила з переляку, але, як виявилось, причиною такого шуму був Свят, який дуже сильно вдарився ногою об низ дивана, на якому він сам і спав. Схоже, не я одна така "везуча" та маю ду-у-уже "хороші" стосунки з цими кріслами.

— Котра зараз година? — сонно пробурмотіла я, потерши очі. Навіть не засміялася зі смішної моськи братця, який аж скорчився від болю та постійно дивився на міні-бар, що знаходився біля ліжка. Я його натяк зрозуміла й одразу ж стрепенулась: — Зачекай, зараз я тобі дам щось холодне. 

Я із заплющеними очима якось відкрила той холодильник і витягнула звідти залізну банку з енергетиком. Він цю гидоту п'є? 

— Ти що, кожен день п'єш цю баламутину й отруюєш свій організм? — я скривилася, коли читала склад цього напою, але все-таки приклала його до ноги Свята. Кімнатою пронеслося полегшене зітхання. 

— Та інколи бавлюсь, — буденним тоном відповів хлопець, тримаючи бляшанку на нозі. — У них немає нічого поганого.

— Ага, — хмикнула й закотила очі, — тільки вони тобі можуть зробити таку виразку в шлунку, що потім будеш ще довго лікуватись. Тому  краще викинь цю гидоту!

Я глянула на нього суворим поглядом, показуючи всім своїм виглядом, що я налаштована рішуче проти таких напоїв. Це я ще за цигарки йому нічого не казала, тому хай він не дивиться на мене зараз, як на ворога народу.

— Це я ще до твоїх цигарок не добралася, — я відповіла на його німі протести, склавши руки на грудях. — Будемо з тебе робити хорошого хлопця.

— Мені й так подобається, тому закриваємо цю "лавочку" й будемо думати, що робити далі, — завершив розмову брат, але я вже змирилась із цим. Наступного разу повернуся до цієї теми. — Якщо ти тут не хочеш залишатися, то куди ти хочеш поїхати?

Я піднялася зі стільця та почала ходити по кімнаті, намотуючи кола та постійно роздумуючи. І справді — куди поїхати? До подруг одразу ні, тому що мені потрібна тиша й спокій. А я хочу подумати над усім цим тверезими мізками. І, в кінцевому результаті, залишається тільки один варіант.

— Слухай, може, до бабусі? — запропонувала я, легенько всміхнувшись. — Я вже давно в неї не була...

— А школа? — спитав хлопець, кивнувши на підручники. OMG! Не хочу йти туди! Бачити ті всі лиця, які так лицемірно сяятимуть від  радості, що я нарешті повернулася до школи, у мене немає бажання. — Ти хіба це все зможеш покинути?

— На дистанційне переведусь — і ніхто нічого не знатиме, — я підійшла до вікна та глянула, що там творилось. Все, як зазвичай. Нічого нового. — Тому я зараз усе спробую ще раз обговорити з цими людьми.

"Батьками" в мене язик не хотів повертатися, щоб казати так. Хай краще вже будуть людьми.

Хлопець кивнув мені — і я вийшла з його кімнати та швидким кроком спустилася на перший поверх. Олексій сидів на великому дивані й читав газету. Я сіла на крісло, поруч з ним, і тільки тоді він звернув на мене свою увагу:

— Ти вже подумала та прийшла вибачитись? — він привідсунув окуляри зі своїх очей, примружившись. Мене дивувала його поведінка, тому що він поводив себе так, ніби нічого такого трагічного не ставалось. 

— Через що? — я ледь не вибухала від внутрішніх емоцій, але насправді на лиці була крива усмішка. — Я думаю, що це саме тобі потрібно просити те кляте вибачення. Але я прийшла не через це. У мене є для тебе ділова пропозиція: ти дозволяєш мені поїхати до бабусі та побути там певну кількість часу, при цьому перевівши мене на дистанційне, — а я нічого не робитиму з тим щоденником. Адже крім поліції, тобою постійно цікавляться журналісти. Не думаю, що вони цю інформацію про вбивство зможуть впустити. 

— Я згоден на такі умови, — здався батько, але в його очах я бачила невпевненість і страх. — А Свят залишається тут?

— А він..., — почала я, проте мене нахабно перебив Мартинюк-молодший, який спустився на перший поверх, до нас, і сказав:

— Їде разом з Уляною.

Такого повороту подій я не очікувала, тому просто витріщилась на нього й розвела руками, типу "що це означає?". Татко лише кивнув йому та пішов на кухню, а я зрозуміла, що тепер у мене з'явилася нянька. 

— І що там тобі в бабусі робити? — ліниво запитала я в братця, погладжуючи руками м'який підлокітник крісла. — Ти ж там знудишся!