Розділ 20

— Він не повірить такій брехухі, як ти!  — злісно засміялась жінка та забрала руку з мого горла, завдяки якій я змогла нарешті вдихнути повітря на повні груди. — Ти ж також обманула його, коли сказала, що йдеш на ночівлю до подруги.

Одна одну варті, не інакше! Може, вже досить брехати?

— Я частково обманула його, а не так, як це робите ви, — я вказала на неї пальцем, а в її очах я побачила ще більшу ненависть до мене. — Я вас вже обох давно викрила, тому краще по-доброму прошу вас розповісти про вашу мету з тим щоденником. Інакше — батько про все дізнається прямо зараз і він беззаперечно викине вас, як сміття, за двері.

Це шантаж, і я цього не приховую. Навіщо відтягувати той момент, коли вся правда так і норовить вирватися наверх? Немає чого її придушувати солодкою брехнею, тому що може стати ще гірше.

— Нічого я не вишукувала, — нахабно брехала ця жінка, сміливо дивлячись у мої очі. — Не знаю, чому тобі здалося таке. Можливо, у тебе вже справді поїхав дах?

— Тоді чому я постійно я чула всі ваші розмови про якийсь бісовий щоденник? — крикнула я, бо, здавалось, що вона мене нормальним тоном не розуміла. — Там що, записані всі рахунки з нашого банку? Чи щось таке дорогоцінне? 

— Твоя сімейка заподіяла мені багато біди, і саме зараз настав той самий час, коли я можу ось тим артефактом, — вона натякнула на щоденник, а я закотила очі, — просто роздавити вас усіх, як комах. Навіть тебе.

— Що за маячню ви городите? — я була легко шокована такою заявою. У голові просто не вкладалося те, що мої батьки могли щось зробити цій жінці. Навіть не хотілося просто думати за таке. Їй не вдасться налаштувати мене проти ж власної сім'ї! — Здається, тут дах вже й у вас їде. Вам не вдасться знищити ту крихку довіру між мною та моїми рідними, тому можете навіть і не намагатися це зробити! Можете йти прямо зараз розповідати моєму батькові про те, що я ж така погана та зіпсувала свято вашої донечки. Залиште мене в спокої та більше ніколи не заходьте в цю кімнату, поки я тут знаходжусь.

— Це ти поки що тут знаходишся, — на ї губах виросла крива посмішка, від чого мені стало дуже лячно. — І, до речі, Олексій Петрович уже знає про твою витівку.

І після цієї усмішки я зрозуміла, що щось дуже загралась у детектива. Пора з цим уже закінчувати, бо ця жінка трохи хвора на голову, тому від неї можна очікувати все, що хочеш. Хоч вона й покинула кімнату, проте я все одно відчувала її присутність. Ніби вона стоїть поруч — позаду за спиною. Я глянула у вікно, де побачила, що Ольга Петрівна покидала територію та кудись дуже сильно поспішала. Як добре, що я її сьогодні більше не побачу! Але розслаблятися теж не варто.

Моєю шкірою пробігся мороз, коли я знову почула стук у двері. Я з острахом підійшла до них і повернула ключ. За ними, як виявилось, стояв Свят і терпляче чекав, поки його впустять усередину. 

— Чого прийшов? — насторожено спитала я, уважно дивлячись на братця. — Де ти був десять хвилин тому? 

— Я весь цей час відсипався після вчорашнього, — сказав втомленим голос Свят і я впустила його до кімнати. — Я прийшов сказати, що батька зараз десь немає, а кабінет він чомусь забув закрити. Розумієш, до чого я веду?

— Тут і дурень усе зрозуміє, — я закотила очі та підійшла до полички, щоб знайти хоч якусь шпильку. Якщо ключів немає, то будемо користуватися підручними засобами. — Мені треба все перерити, бо сьогодні заходила Ольга Петрівна, яка ледь не задушила мене, бо я розгромила вечірку її донечки. Вона сказала, що в тому щоденнику є таке, що може знищити нашу сім'ю моментально. 

— То ти хочеш зараз усе дізнатись? — невпевнено перепитав Свят, а я кивнула.

Таке відчуття, ніби він щось знає більше, але намагається старанно приховати це. Не знаю, звідки з'явились у мене такі дивні відчуття. Може, це просто стрес від сьогоднішнього неочікуваного візиту покоївки?

— Святе, ти стоїш на шухері й у разі чого одразу заходиш у кабінет і ми зачиняємося зсередини, — серйозно сказала я, перед тим як зайти за двері батьківського кабінету.

Не дочекавшись його відповіді, я переступила поріг цієї кімнати й одразу ж підійшла до робочого стола. На ньому не було жодних паперів, різноманітних документацій. Таке відчуття, що мого батька сьогодні тут узагалі ще не було. Але раптом я помітила, що в столі є ще шухляди. У перших двох я нічого цікавого не знайшла, а ось третя була зачинена, бо її можна відімкнути лише ключем. Як знала, що шпилька мені стане в нагоді. Витягнувши заколку зі свого волосся, я почала колупатись у тому замковому отворі. Якось так вийшло, що я навіть її не зламала, а трохи погнула. Проте це не важливо, тому що результат здивував мене одразу — шухляда відсунулась. І ось там я побачила якісь документи й дуже старий, потертий блокнот, який був середнього розміру. Я кинула свій "ключ" на підлогу, а тоді одним рухом руки витягнула з тієї дерев'яної коробки все, що там було. Коли я власними очима пробіглась по тих документах і побачила свою фотографію, мене наче облили холодною водою. 

Мене що, справді вдочерили? Я ніколи б не подумала саме на цю версію. Тобто, виходить, усі ці роки я жила в брехні? Мені просто в це важко повірити... Але не варто засмучуватись, адже можна знайти своїх справжніх батьків і просто поговорити з ними.

— То й що, ти щось знайшла? — спитав Свят, заглянувши всередину. 

— Скажи мені правду лише на одне питання: ти знав, що я — прийомна дитина? — я намагалася говорити спокійно, проте відчувала, що солона волога вже стояла в очах. — Я заслуговую на те, щоб знати правду.

— Я все знав, але мені не можна було розповідати тобі про це. Вони мали тобі самі це сказати.

— То ти через це ненавидів мене? — з надривом спитала, кинувши в хлопця тими папірцями. 

— Там зовсім інша причина, — хлопець тихо пробуркотів і вийшов за двері.

Так, одну новину ми вже з тобою, щоденнику, дізнались. А тепер потрібно просто розгорнути той щоденник і переглянути його. Я взяла цей предмет у руки та ще довго вагалася над тим, чи відкривати цю "скриньку Пандори", чи, можливо, на сьогодні вистачить з мене таких новин. Мені було дуже страшно знайти там щось таке, чого б я емоційно не витримала. Іноді правда буває дуже болючою — ось тоді ми починаємо брехати. Але я зробила декілька глибоких вдихів і видихів та наважилась прочитати хоча б одну сторінку цього щоденника. Із заплющеними очима я розгорнула його на останній сторінці й побачила останній запис, який був зроблений п'ятнадцять років тому.

"17 серпня 20..5 рік

Сьогодні я нарешті закінчила облаштовувати свою маленьку квартирку, в якій моїй Уляночці точно сподобається. Тут усе так просто, але водночас і затишно. Не хочеться покидати це місце. 

Я знаю, що зробила страшну помилку, коли віддала свою донечку в дитячий будинок. Коли я відлежувалась у лікарні, мене постійно мучило сумління, а серце розривалося від болю. Я в курсі того, що моя дитина зараз перебуває в тих, кого я знаю, проте відчуваю, що вони не схочуть мені її повернути, бо й самі прикипіли до неї душею.

Уже десять днів поспіль до мене постійно приходить Наталя Мартинюк, яка зі сльозами на очах просить, щоб я не подавала заяву до суду, аби забрати свою дівчинку до себе. Так слізно благає, що навіть і погрози в мій бік були. Не знаю, як закінчиться ця боротьба за мою доньку, проте я точно знаю, що любитиму свою Улянку. І якщо мене все-таки Мартинюки вб'ють, то хай моя дитина знає, що я її завжди любитиму. Просто так складається наше життя..."

Останні рядки я читала з тремтячими руками та відчувала, що сльози котилися по моїх щоках, але я на це зовсім не звертала увагу. Я провела пальцем по цьому запису й просто не вірила в це. Це занадто сильний удар для мене. Такою пекучою брехня ще ніколи не була в моєму житті... За що ж так доля вирішила покарати мене, га, щоденнику? Тепер моя малесенька надія на те, аби просто спитати свою рідну матір про те, чому вона віддала мене в дитячий будинок, — повністю згасла. Знищилась. Адже тепер вона вже мертва та її тіло заховане глибоко під землею. Навіть справжньої сім'ї у мене немає! Уявляєш, щоденнику? Я не викинула цей щоденник і, тримаючи його в руках, вискочила з цього кабінету та побігла на перший поверх, повністю ігноруючи свого вже не брата, як виявилось. Мені зараз не до його пустих балачок. Хотілося зустрітись очима з цими двома негідниками, які своєю брехнею зламали мене.

Батьки(для цих людей це слово взагалі не підходить!) сиділи на кухні та вечеряли. Ну нічого! Зараз я їм покращу апетит.

— О! Які ж ви молодці, що їсте! — одразу ж вигукнула я, спершись об стіну та спостерігала за ними. — А ви нічого не хочете розповісти? Совість вас не мучить, ні?

— Про що це ми маємо тобі розповідати? — підняла голову жінка, яка роками була мені матір'ю, та здивувалась. 

— Наприклад, про те, що я — прийомна, — я витерла сльози рукою. У кімнату зайшов Свят. Всі ще більше напружились. — А ще ви вбили мою рідну маму для того, аби вона не змогла повернути мене до себе.

— Ти що, рилась у моїй документації? — грізно спитав тато, стукнувши кулаком по столу. — Хто тобі дозволяв?

— Сама собі дозволила, уявляєш? — виплюнула цю зухвалість, стримуючи себе, щоб не показати йому середній палець. Знаю, що це занадто, проте в мені кипіли різні емоції. — Я думала, що Свят жорстокий, але насправді мені потрібно було остерігатися вас. Братець у порівнянні з вами — ще той ангелик.

— Я тоді сама не знала, що творила, — виправдовувалась пані Мартинюк, але я чхала на її розмови. — Все сталося випадково й...

— Замовкніть! — я перервала її одним жестом руки, а потім продовжила: — Я не хочу вислуховувати ці ваші виправдання, тому що більше не маю бажання жити в одному будинку з убивцями моєї матері. Навіть і не знаю, що мені робити з цими записами. Піду в поліцію та зроблю все, щоб вас обох посадили за ґрати.

— Тільки не в'язниця, прошу! — слізно заблагала Наталя, підійшовши до мене. Мене тими сльозами не візьмеш. Кожен має отримати по заслугах за свої вчинки.

— Ти нічого не зможеш довести, повір, — якось дивно засміявся Олексій Мартинюк і взяв мене за руку.

— Це ми ще побачимо, — злісно прошипіла я, вирвавшись із його міцної хватки...