Розділ 19

16 жовтня 20..0 рік

Додому я вже повернулася наступного ранку, бо батько дзвонив і попередив, щоб я о восьмій ранку вже стояла, як солдат, біля будинку. Я вирішила не вмикати в собі режим "сильної, незалежної від думки батьків і дуже дорослої дівчинки", бо невідомо, чим могло б це закінчитись. Тато в цьому плані трохи суворий, адже він боїться, щоб я нікому нічого не зламала, не спалила. За його стверджуваннями, мені нічого не можна торкатись, адже з ним тоді рано чи пізно щось станеться.

Двері мені відчинила тітка Саша, а я лишень сперлась об стіну, борючись зі своєю втомою, яка просто хотіла мене покласти на підлозі й задрімати.

— Взагалі сьогодні не спала? — спитала вона з тривогою, торкнувшись мого плеча. 

Я знову позіхнула й пощипала себе за щоки. Але це теж не допомагало — хотілось "розкластись" прямо на порозі. Це ще потрібно буде піднятись на другий поверх? Ні-і-і, такий варіант не для мене. Прийнаймні зараз. 

— Хіба можливо поспати з думкою про те, що ти за весь день нікому з подругами кісточок не перемила? — пожартувала я, а покоївка хмикнула та потріпала мене по голові. — Свій обов'язок виконала — тепер можу відпочивати, все одно вихідний.

Ми з дівчатами практично всю ніч не спали, а базікали про всі останні новини. Навіть батьки Ріни не стали нам на заваді, які декілька разів просили вгомонити наше хіхікання. Ми старалися виконувати їхні вимоги, проте щирі емоції ніяк не приховаєш. Сьогодні я їх ще не бачила, але впевнена в тому, що вони більше не впустять мене далі, ніж за поріг будинку.

— Ходімо вже, відпочинеш, перемивачка кісточок, — засміялась Саша та зачинила двері, як тільки я переступила за поріг будинку. 

Я одразу ж погналась на кухню, бо саме звідти мої рецептори почуяли їжу. На столі я побачила дві тарілки з шоколадними вафлями й таку саму кількість оладок. Хіба ж це не чудово? Я взяла по одній порції всього, що було в сніданку та вже хотіла вийти з цього раю їжі, як Саша стала на порозі й заперечливо захитала головою.

— Я хочу поїсти це в себе й поспати, будь ласочка, — сказала благально я, тримаючи в руках тарілки з порціями й ротом намагаючись вкусити вафлю. — Не засмічу, обіцяю. А якщо навіть так і вийде, то сама приберу, чесно.

Вона глянула на мене з недовірою, бо знала про мої вміння нормально прибирати. Якщо в мене є бажання та хороший настрій, то просто дайте мені швабру й не заважайте. А коли мене поборює лінь(це стається дуже часто!), то просто чисщу свою кімнату так, ніби відбуваю каторгу.

— Краще я сама приберу тоді, — зітхнула жінка й закотила очі. — Ти хоч умийся, а то в тебе он макіяж потік.

Що? Як це потік? Це я так по всьому місту йшла? Певно, так і було, бо я в темряві збиралась і не встигла підправити макіяж, а з волоссям наче все було в порядку.

 Я мала вже схопитися руками за обличчя та побігти до найближчого дзеркала, проте згадала, що тримаю ті тарілі зі сніданком, тому й не ризикнула. А хоча байдуже! Мене ж ніхто сьогодні не бачитиме, тому можна й так походити. Так, щоденнику? Головне — татові на очі не показуватись у такому вигляді, бо точно буде підозрювати, що я десь усю ніч тусила. А мені проблеми від нього аж ніяк не потрібні. 

Я кивнула головою, трохи засоромившись, і попрямувала наверх, до своєї кімнати. Лише там я змогла відчути себе набагато спокійніше. Одразу з розбігу застрибнула на ліжко, яке, здавалося, могло прогнутись моїх раптових занять такою своєрідною фізкультурою. Я швиденько з'їла порцію оладок, а вафлі залишила на потім, адже після таких частувань точно болітиме живіт. Ще й так з боку виходить, що я трохи об'їдаю свою сімейку Адамсів. 

Коли я глянула на себе в дзеркало, то все-таки вирішила, що потрібно змити зі свого обличчя всю ту фарбу, бо я схожа на страшненьку дівчину, яка вперше в житті наносила косметику на своє лице. Можливо, таке собі порівняння, але на панду або мавпу точно змахувала з таким "бойовим" розмалюванням. 

Коли я прийняла водні процедури, то одразу вклалася спати, бо сон так і збивав з ніг, що хотілось обійняти свою величезну подушку й заснути. А сьогодні мені снився наш з подругами вчорашній дебют.

Знаєш, щоденнику, збоку ми були схожі на дівочий гурт з серіалу "Ранетки"(так, я його в дитинстві постійно дивилась). Можливо, нам теж якось потрібно назватись(не іменем іншого гурту!) і ось таким способом розбавляти таких видів тусовки. Це ж така доза шаленого адреналіну, не інакше! Чесно, тоді можна відчути себе таким собі Робін Гудом на мінімалках: ти псуєш поганим людям їхні ж свята. Тут зовсім справа не в коштах. Це помста за всі її вчинки й такий спосіб показати цій людині, що вона не найголовніша в цьому світі, а така сама, як і сім мільярдів осіб нашої планети. Головне — аби потім я збитки не відшкодувала всім постраждалим.

16 жовтня 20..0 рік(вечірнє доповнення) 

Поспала я практично до обіду, проте до мене ніхто так і не зайшов. Всім що, пофіг на мене? Я тут, у гордій самотності, з іграшкою в руках, думаю за них всіх, а всі наче як випарувались, як вода при кипінні. 

Але недовго довелось мені сумувати, тому що знайшла цікавий детектив і практично весь день провела за його переглядом, з'ївши, при цьому, всі свої солодкі "збереження". Від останнього стало знову якось сумно. Я глянула на той фантик з-під шоколадної цукерки й закотила очі. Шоколад має ж підіймати мій настрій, а не навпаки. Схоже, мене вже ніяке солодке не врятує...

Серіал вже давно закінчився, а я ще так і лежала в ліжку та просто дивилась у стелю, думаючи ні про що. Наче й хотілося встати та почати прибирати, в першу чергу, для себе, проте чомусь саме сьогодні моє ложе володіло особливим магнетизмом, яке не хотіло мене так просто відпускати. Але довелося себе перебороти й хоча б розімнятись, адже з таким відпочинком можна залежати всі м'язи, що й нахилитися нормально не зможу.

Та раптом я почула рингтон свого телефона, який лежав десь під покривалом. Відшукавши його, я помітила, що до мене дзвонила Аріна.

— Привіт, Уль! Коротше, ця Саша мене конкретно вже дістала. Спочатку вона мені в мережі почала строчити, типу вона знає, що це ми зіпсували її вечірку. Я не відповідала їй нічим, але потім вона приперлася до мене додому, — одразу затараторила подруга, не давши мені й слова сказати. По її голосу я відчула, що вона дуже схвильована. — Я нічого не видала, проте в неї такий грізний вигляд був, що мені здавалося, що вона точно поб'є мене.

— Чекай-чекай, — призупинила я її, — ти хочеш сказати, що хтось усе-таки розповів Волошиній про наші пригоди в її домі? Цікаво, і що ж це за щур такий, якому жити набридло?

— Супрун, — сухо та розчаровано відповіла Ріна. Ех, я була про Пашу кращої думки. Думала, що Ріна його недолюблює просто так, аби приховати якісь почуття. А тут таке... — І, до речі, це ти йому в темряві ліхтар під оком поставила.

Я щиро здивувалась. Нічого собі! Виявляється, я ще вдарила того, кого потрібно було. А за те, що він зробив, я б його взагалі розстріляла. Але в мене немає пістолета, тому нехай поки живе, щуряка.

— Я ще зверху додала би, — сказала я беземоційно.

— Я йому цього просто так не залишу! Він у мене ще дізнається, де раки зимують! — грозилась Арі, а потім додала змучено: — Ну чому він так вчинив? Так хотів мені помститись?

— Але він нас усіх тупо підставив, тому я навіть не знаю, які в нього були помисли щодо цієї ситуації. Або просто він хотів тобі насолити.

— Угу, дякую, — пошморгала носом подруга, а я вже знала, що вона скоро почне плакати. Не дозволю їй через якогось "принца" так псувати собі нерви! — Насолив так насолив!

— Ти там тільки не плач, прошу! Через таких не потрібно псувати свій настрій. А перед Волошиною ми точно вистоїмо. І навіть якщо й зізнаємось, то пояснимо, чому ми таке їй зробили, — я ходила по кімнаті та постійно заглядала у вікно. — Просто заспокойся та видихни.

— Гаразд, я мушу вже бігти, бо потрібно ще прибрати весь той безлад, що ви за собою залишили, — повідомила дівчина трохи захекано та продовжила далі: — Якщо будуть ще якісь такі новини, то я обов'язково зателефоную. І, до речі, увімкни свій телефон, а то не з першого разу додзвонишся до тебе! Все, я побігла. Па-па!

Дзвінок перервався, а я так і стояла посеред кімнати й склала руки на грудях. Так виявилось, що Супрун — ще той щуряка підземна, тому й помсту потрібно придумати відповідну. Можливо, ще раз поставити синець під оком? Та ні, це дуже простий і "заїжджений" спосіб. Тоді треба думати про щось серйозніше...

Я почула, що мої вхідні двері відчинились і їх хтось закрив на ключ. Хутко розвернувшись, я побачила Ольгу Петрівну, яка була дуже злою та повільно наближалася до мене. Я все ж відходила назад, поки моя спина не відчула холодну стіну. Мені стало страшно, тому мої очі вже бігали в паніці, і саме в той момент я не знала, куди мені можна дітись.

— Ольго Петрівно, чому ви зайшли без стуку до чужої кімнати? — я намагалася промовити це суворим тоном, але це вийшов якийсь писк. 

— А ти чому зайшла в мій будинок і зіпсувала свято моєї донечки?

— З чого ви взяли, що це саме я була? Доказів ніяких немає, тому що я вчора була на ночівлі в подруги.

— Тому що Саша мені це сказала.

— Вона мене що, особисто бачила? — я закотила очі. — Вона вкотре вирішила все сперти на когось, а не на себе. Тільки ваша донька сама винна в тому, що запросила такий гурт, який розтрощив усе.

— Слухай сюди, дівчинко, — жінка взяла мене за горло, а її очі палали люттю, — не роби з мене дурну, тому що я точно знаю, що це саме ти. Ти просто заздриш Саші! 

— Я показала їй те, що вона — не королева всього світу, а така ж сама людина, як і ми всі, — прохрипіла я, намагаючись забрати її руку зі свого горла. Та де там! У неї точно залізна хватка. — Саша на це заслужила. 

— Вона — найкраща у світі дитина, — запевнила жінка мене.

— Найкраща тільки тому, що вона виконує всі ваші забаганки й порпається в нашому будинку заради якогось щоденника? — я вчепилася своїми нігтями в її шкіру, від чого вона все-таки послабила силу втримання. — Це тільки ваша думка, яка нікого не цікавить. 

— Звідки ти про це знаєш?

— Звідки потрібно, звідти й знаю, грубо відповіла їй я, наступивши їй на ногу. — Цікаво, якою буде реакція батька, коли він дізнається справжню причину того, чого ви сюди приперлися?