Розділ 14

Вона була дуже дивною, взагалі не пасувала до стилістики моєї світлиці. У мене все більш таке сучасне, а стиль зображення припадав десь на вісімнадцяте століття. Я ніколи не звертала на неї уваги, бо мені якось було не до якогось пейзажу, які все одно б нічим не допомогли моєму психологічного стану. Хіба що — я могла його скинути, якби він мене почав дратувати, у пориві емоцій.

Не вагаючись, я ближче підійшла до стіни та спробувала зняти картину. Знявши її, я побачила вирізаний шматок стіни у формі квадрата, за яким було темно. Схоже, мене Саша не обманула й там справді щось є. Я провела рукою по вирізаній стіні й нащупала пальцями якийсь предмет. Швидко витягнувши його, я помітила, що це звичайна чорна тека, в якій точно зберігаються якісь документи. Я уважно дивилась на неї так декілька хвилин, що навіть встигла сісти на ліжко. Все-таки довелось її розгорнути, бо моя цікавість вже розгорілася попри страх, який сидів усередині, отримати на горіхи від тата.

Але моя радість швидко згасла, бо там я побачила резюме Ольги Петрівни Заячківської, а не Волошиної. Отже, можна зробити такий висновок: Саша й нова гувернантка аж ніяк не пов'язані, тому що в них, по-перше, прізвища зовсім різні, а по-друге — зовнішність зовсім різна: покоївка — білявка, а однокласниця — брюнетка. Та й риси обличчя в них відрізняються. 

Стоп! А може таке бути, що жінка підробила документи й вона насправді є матір'ю Саші? А тут вона просто вирішила так схитрити, щоб ніхто ні про що не дізнався? І тоді їм вдасться знайти той злощасний щоденник, про існування якого я сама нещодавно дізналась. Але мені потрібно відшукати цей артефакт першій і щось із ним зробити, аби ця мадам у нашому будинку надовго не затрималась. І потрібно це виконати якомога швидше, бо час спливає, а ще не відомо, що може відбутись зі мною завтра.

Схоже, я вже передивилася тих детективних серіалів, через що в кожній деталі, яка стосується мого розслідування, я постійно щось ставлю під сумнів. Тоді як можна пояснити те, що ці дві особи з'явились у моєму житті в один і той самий день? Навіть якщо одна моя гіпотеза стосовно родинних зв'язків цих двох не підтвердилась, то це не означає, що я не продовжу слідкувати за їхніми діями. Якщо й ця гувернантка не родичка любій однокласниці, то чому вона тоді швендяла на другому поверсі вночі? Що вона так там старанно вишукувала? 

Я ще декілька хвилин просто сиділа, спопеляючи очима ті документи, й розуміла, що розслідування зайшло в глухий кут. Здається, мені просто потрібно поки що залягти на дно й спостерігати за цими двома непомітно, бо я їх ще можу й налякати, якщо буду чіплятися до них з провокуючими питаннями. Можливо, у мене хоч так вдасться щось дізнатись — і вже тоді я буду думати, що робити далі. Зараз не час гратись у детектива перед своїми головними підозрюваними, бо це те саме, що дражнити страшного звіра в лігві. Ніхто не знає, чим це все може закінчитись...

Мені довелося покласти ту теку в те місце, звідки я її дістала, бо, як виявилось, пред'явити новій працівниці немає нічого. Вона чиста, як кришталь, і її це рятує. Поки що. Адже я все одно їй не довіряю й постійно спостерігатиму за нею, щоб вона не думала, що я так легко здамся. 

Повісивши назад ту картину, я перевірила її на міцність, аби в батька точно не викликати підозри, що її хтось знімав зі стіни. Впевневшись, що з нею все в порядку, лише тоді я полегшено видихнула й лягла на ліжко. Щось знову ця голова почала боліти так, ніби нею об щось тверде так добряче приклали. Наче й грип, але під час нього я стаю схожою на овоч, який узагалі не функціонує. Даремно я не випила ті пігулки — може легше стало. Прийнявши всі ліки, які мама благополучно залишила на тумбі, яка знаходилась біля постелі, я вирішила просто лягти й поспати. Все одно з мене толку поки що ніякого, бо хвороба так і прогресуватиме, якщо я буду менше відпочивати й через силу себе змушувати щось робити.

Минуло декілька годин...

Мій сон знову перетворився в той самий кошмар, через що я ледве скинула з себе той коцик, яким закуталася так, аби не замерзнути. Я аж підскочила від страху, повертаючись у реальне життя, та схопилась за серце, яке калатало так, ніби я цілий марафон пробігла. Я оглянулась по боках і переконалась, що це просто погане сновидіння, яке пов'язано з фобією води. Мені вже після такого страшного сну не хотілося заплющувати очі хоча б на п'ять хвилин, аби ще раз не переживати в царстві Морфея ту погоню.

Але раптово я почула стукіт у двері. Піднявшись з ліжка, я через занепад сил ледь дійшла до дверей і слабо повернула замок. За порогом стояв Свят, який виглядав напрочуд радісним, адже зазвичай він ходить увесь такий злий і постійно незадоволений. 

— Може, впустиш свого брата? — спитав хлопець, заглядаючи в мою кімнату.

Ти диви який! Ні тобі ні "привіт", ні "як твоє самопочуття?" — одразу нахабство показує. 

— А ти пароль скажи, — я знала, що це якось по-дурному й по-дитячому водночас, але чомусь таки я це сказанула. — І?

Він потер шию й одразу ж став серйозним. Прям хоч портрет з нього пиши — до чого ж Свят гарний, коли не буває клоуном. Я тихенько пирскнула в кулак від сміху, а потім видала:

— Та заходь, — я махнула рукою в знак запрошення, — а то ти тут півроку над тим "паролем" думатимеш. Я пожартувала.

Я пропустила хлопця в кімнату, а сама виглянула з-за дверей, аби перевірити, чи нікого немає поруч, щоб нас ніхто ще не підслухав. Бо раптом знову Ольга Петрівна прийде попри те, що сьогодні в неї вихідний? Закривши вхід до своєї приватної території на ключ, я лише тоді почала розмову:

— То ти щось важливе хотів розповісти? — спитала я, сівши на стілець напроти свого ліжка, на якому вже спокійно, без жодного напруження, розлігся Святик. — А то в мене для тебе тільки погані новини.

— Через півгодини сюди прийде Саша — я точно їй подобаюсь, — з усмішкою проказав хлопець, а я ще більше насупилась. Не думала я, що він так радітиме тому, що до нас Волошина припреться. Вже й симпатією проникається до неї! — А в тебе що сталось?

— Я знайшла тут одні документи , які, на жаль, не підтвердили мою найголовнішу підозру щодо Саші та Ольги Петрівни.

— Які саме? — по реакції Свята можна було побачити, що він здивований. 

— Резюме на Заячківську Ольгу Петрівну, — я рукою показала в бік картини. — А я підозрювала її в тому, що вона може бути матір'ю Саші, проте мої здогадки потерпіли краху.

— То що ти пропонуєш робити далі? Я так зрозумів, ти в глухому куті?

Я подивилась на нього уважно, примруживши очі. Що в цьому хлопцеві такого особливого, що він кожну мою думку озвучує? Чи в ньому влаштований якийсь рентген? Адже неможливо так бачити людей наскрізь!

Я кивнула головою на його останнє питання та обійняла себе руками, бо відчувала, що знову знаходжусь у безвихідній ситуації. Я вже й наче вирішила, що певний час поки нічого не робитиму, але мене не покидає якесь таке відчуття, що це може бути щось не те з тими документами. Або це вже я себе так накрутила, або ця жінка настільки злякала мене своєю присутністю, що, здається, я зможу відійти від цього лише тоді, коли вона більше ніколи не з'являтиметься в цьому будинку.

— Будемо діяти за таким планом: ти так само продовжуєш залицятися до Волошиної, — серйозно сказала я, склавши руки разом. — А я одночасно слідкуватиму за гувернанткою та Сашею — намагатимусь утертись їм у довіру, аби вони вже почали думати, що я нічого не знаю про їхні наміри. А в той момент, коли вони обидві не очікуватимуть удару, я почну одразу ж діяти.

— А може бути таке, що я закохаюся в Алю? — спитав хлопець, усміхнувшись. — Чому б і ні? Дівчина досить гарна й цікава особистість.

— Ну, якщо кохання, то звісно, заважати не буду, — зі сарказмом відповіла я, закотивши очі. — Роби так, як підказує твоє серце, братику! Досвід у цьому, на жаль, не маю, проте корисною порадою допоможу. Мені для тебе нічого не шкода.