Розділ 11

— Уль, ну досить злитись! — звернулась до мене Поля, взявши мене за руку. 

— Я не серджусь, — відповіла я, легенько всміхнувшись. — Просто задумалась.

— Ти комусь іншому скажи — може повірить, — хмикнула Аріна, краєм ока глянувши на мене. — Дивишся на нас так, ніби ми — вороги народу. 

— Ми трохи не те ляпнули, — виправдалась Ліна, склавши руки разом.

— Ну, це ж зрозуміло, бо ви — дівчата, — вставив свої "п'ять копійок" мій братець. — Вам властиво говорити все, що треба й не треба.

Тут я вже перестала літати у своїх думках і ображатись на своїх подруг, бо зараз ми повинні відстояти нашу дівочу честь. Глянула на дівчат, які аж очманіли від цієї заявочки, а потім якось так усміхнулись, що й мені трохи страшно стало. 

— Звісно ж, а ви, пане Святославе, говорите дуже чітко та ясно, — зі сарказмом сказала я, сміливо дивлячись на нього.

— Прямо як ти, уявляєш? — парирував він, усміхаючись.

Я стала напроти нього й уже готувала свою праву руку, з якої в мене завжди був хороший удар(не один раз перевірено!), чекаючи того, що він ще щось скаже таке, за що можна добряче врізати — настрій у мене такий був.

— Та-а-ак, — незадоволено протягнула Марта, яка намагалась стати між нами, — давайте обійдемось без рукоприкладства. Святе, я ж думаю, що ти не піднімеш руку на таку миленьку дівчину.

Я легенько всміхнулась, адже мене милою не кожний день називали. Хіба що тією, яка "копається" в собі та інколи псує настрій іншим, — це так за словами любого братця. Це ще, любий щоденнику, можна вважати за компліменти. Насправді я такою буваю тільки в його присутності — і все. А він гадає, що я з усіма така злюка.

— Миленька до того часу, поки рота свого не відкриє, — цокнув він і закотив очі.

— Краще б ти спалився на тому сонці — толку більше було! — зі злістю вигукнула йому в обличчя й, розвернувшись, пішла вперед. — Дівчата, я вас вже чекатиму біля будинку. 

Навіть не хотілося чути його насмішки, та й бачити, якщо чесно, теж. Можна зробити так, щоб він випарувався, як вода з температурою сто градусів? Хоча б на сьогодні. Якщо цього не станеться — я просто вибухну.

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. Майже весь свій шлях, який я йшла практично сама, довелось ось так утихомирювати свій запал. Це й добре, що я пішла вперед — ніхто не постраждав від мого удару. У мені злість кипіла, як лава у вулкані, й мені потрібно було її кудись виплеснути. Навіть природа не радувала мене, хоча вона дійсно була красива: блакитне небо, яке здавалось безмежним, і складалося таке відчуття, що ті хмарки йдуть за тобою; дерева, які постійно похитував вітер, немов заграючи з ними. 

Коли я нарешті дійшла до будинку Поліни, я зупинилась напроти воріт, щоб зачекати на всіх інших. Стояти не хотілось, бо ноги й так уже боліли(видно,старію я, щоденнику!), тому я вирішила посидіти на . Байдуже на те, що потім я буду не дуже чиста, зате я не впаду від оніміння ніг. Відчувши своєю п'ятою точкою теплий гудрон, я "розклалась" на ньому в позі лотоса. Приклавши руку до голови, бо через те сонце взагалі нічого не видно, поглянула вперед і помітила, що вони мої друзяки вже наближаються. Так, я начебто вже спокійна, проте просто ігноруватиму свого братця та ці його смішні й безглузді "випади" в мій бік. Буду робити такий вигляд, ніби його тут і не існує. Саме так, щоденнику! Знаєш, чому? Ніщо не може бути гірше за абсолютну байдужість, яка точно буде бити по нервах Свята — я впевнена в цьому.

— Добре, що ти нікуди не пішла, — полегшено видихнула Аріна, простягнувши мені пакунок з моїм улюбленим печивом. — Це я тобі купила, щоб ти не ображалась на нас. Можеш вважати, що це компенсація за наші не дуже влучні слова.

— Все добре, — сказала я з усмішкою, простягнувши руку Поліні, яка швидко допомогла мені піднятись. — Мені подобаються такі презенти, тому можете казати все, що хочете.

— Ага, — хмикнула Марта й похитала головою, — в нас потім буде економічна криза через твої витрати.

Я засміялась і просто обійняла своїх подруг. Скажу чесно, мій психологічний зошите, мені просто пощастило в плані друзів. Вони — ті, хто будуть зі мною поруч, кому я можу дійсно довіряти, і я вдячна їм за те, що вони просто терплять мій нестерпний характер і мої психологічні "монологи", коли я за кожною з них спостерігаю. Я справді це ціную.

— Ви ще тут довго будете обійматись? — роздратовано спитав Свят, спостерігаючи за нами.

— Я так зрозуміла, ти таки не випарувався звідси? — відсторонившись від дівчат, з ноткою жалю сказала я й "стрельнула" очима.

— А ти менше їж усяке таке солодке — погладшаєш, — перевів тему хлопець, склавши руки на грудях. Господи, давно я вже не бачила саме такої пози від свого братця. А це, між іншим, улюблений стиль, який усім виглядом показував, що він прям такий серйозний. "Суворий" придурок!

— То це ж моє здоров'я, а не твоє, — гордо сказала я та помітила, що стоїмо ми тільки двоє. Error! Я мала вже бути з дівчатами в будинку, а сама стояла та якогось біса точила ляси зі своїм братом. — Немає коли мені з тобою говорити ні про що! Ходімо всередину, поки без мене не почали грати.

— Повір, без тебе там точно ніхто почне, — всміхнувся Свят, відчиняючи ворота, через що я навіть і зачудувалась такій галантності. Не думала, що прости жест ввічливості від братця так здивує мене.