Розділ 9

Я так і застигла, дивлячись на цю пані. Я що, знову сплю? Щось це зовсім не схоже на сон, адже, ущипнувши себе декілька разів, усе одно нічого не змінилось — ця жінка так і стояла перед очима, не промовивши й слова. Можливо, я вже почала божеволіти?

— З тобою все добре? — насторожено запитала ця жінка, торкнувшись мого плеча. — Ти якась бліда.

— Так, все нормально, — відповіла я, придивляючись до неї. При ній я й не помітила ніяких гострих предметів — тільки білий рушник. От чому я завжди бачу в людях щось погане? — Просто втомилась. Мені ж можна зайти всередину?

— Так, звісно, — співрозмовниця аж спохватилась, але відступила в бік, аби я змогла переступити поріг будинку. — До речі, я — Ольга Петрівна — ваша нова покоївка.

— А де ж тоді Олександра Романівна? — здивувалась я, обернувшись до нової знайомої. — Я ж її буквально сьогодні зранку бачила...

— Їй стало погано — я її заміняю. У нас новий графік роботи: через два дні.

Я лише кивнула головою та постаралася непомітно прошмигнути до своєї кімнати. На жаль, у мене це не вийшло, тому що на горизонті з'явилась мама, яка виглядала дуже незадоволеною. Ох, щоденнику, просто молись за те, щоб я вижила...

— І де це ми ходимо? — суворо запитала вона, як тільки я дійшла до сходів, які вели на другий поверх. 

— Влаштувала собі прогулянку містом, — чесно зізналась я, бо знала, якщо збрешу, може бути гірше. — Чи мені, на твою думку, потрібно сидіти, як Рапунцель у закритій вежі й роками нікуди не виходити?

— Звісно ж, ні, — сховавши всю свою злість, промовила вона спокійно та підійшла до мене. — Просто потрібно попереджати, або хоча б телефонувати. Мала вже Свята відправляти за тобою.

Знаючи його, він пішов до своєї компанії. Навіщо йому я — сестричка, яка постійно встряває в якісь халепи й проблеми? Звісно, я мамі не розповідала про наші стосунки, бо ябедою ніколи не хотіла себе показувати. Я сама можу за себе постояти та врізати в обличчя, якщо це потрібно.

— Бачиш, — я покрутилась перед нею, — я жива й здорова. Мені вже скоро сімнадцять буде. А що ж буде, коли я в університет вступлю? Будете на ланцюгу тримати? Мені потрібно вчитись жити, а не постійно сидіти вдома, споглядаючи на ту саму картину, яку вже й так набридло бачити. Тим більше, психолог казав, що мені потрібно змінювати середовище.

— Доню, ми ж хочемо зробити як краще... — почала мама, обійнявши мене.

— А виходить усе, як завжди, — закінчила я. — Може, ви розлучитесь і не будете більше мучитись?

— Ні, — різко відрізала жінка, а я відсторонилась від неї. Ось і цей крихітний шматочок довіри й розуміння також розламався. Певно, це вже останній... — У нас просто певні труднощі, з якими ми впораємось.

— Які такі "труднощі"? — спитала я занадто голосно, що та сама Ольга Петрівна вийшла з кухні, щоб послухати. Яке їй діло до того, через що ми тут сперечаємось? Вона все одно тут ненадовго, тому хай не сподівається щось тут провертати — я особисто за нею слідкуватиму. Навіть те, що ця пані — точна копія тієї, яка постійно хоче вбити мене в сні — ще більше викликає до неї недовіри. — Те, що ви навіть не розмовляєте? Тато має жінку на стороні, а ти просто за цим спостерігаєш, навіть не намагаючись врятувати нашу сім'ю. Невже ти залишаєшся з ним через його статки?

— Так, через них, — без краплі хоч якось сорому відповіла вона, а я ще більше розчарувалась у ній. — Зараз піде він, а на прожиття доведеться самим заробляти. У нашому світі все вирішують гроші. Кожний з нас — ще той лицемір, який заради своєї цілі піде по головам. Я твоїм батьком користуюся заради вигоди так само, як і він мною. У нас все чесно.

— І це ніколи не закінчиться? — безнадійно видала я.

— Принаймні не зараз, — лише знизала плечима.

— Ніколи не думала, що ти така корислива, — сумно промовила я та похитала головою.

— Я була такою завжди, проте не показувала цього, щоб не спотворити твоє уявлення про світ у малому віці.

Не бажаючи слухати цю маячню про "сучасний світ", я затулила руками вуха й піднялась на другий поверх і попрямувала до своєї кімнати, де мене точно чіпати ніхто не буде. Знайшовши свого Вінні Пуха, я вмостилась на ліжку й просто обійняла його, щоб заспокоїтись. У моїй душі у той момент вирувала найстрашніша буря, що хотілося кричати та все руйнувати. Але це — не вихід. Чому ж мама вважає, що світом керують тільки гроші? Це зовсім не так! Але її переконати в цьому неможливо.

Відклавши іграшку вбік, я взяла до рук гітару й почала гратись з акордами пісні "Me & My Girls"*, яку ми з дівчатами мали грати на першому концерті в школі. Мене з подругами про це попросили ще минулого року, так як ми четверо закінчили музичну школу. Я з дитинства була заворожена грою гітари, і як тільки я перший раз побачила цей інструмент, у мені зародилось величезне бажання, що батьки навіть не перечили мені й виконали мою забаганку. Скільки ж сліз було пролито за ці вісім років, якщо не виходило зіграти той чи інший акорд або ритм! У ті часи я думала, що ніколи його не заграю правильно. Але завдяки моїй старанності й мотивації від вчителя та Свята, який на той час підтримував мене, якщо щось не вдавалось, — я пережила ті три екзамени й отримала свідоцтво з відзнакою.

Ох, у цієї пісні й складний ритм! Я вже навіть боюсь уявити, як там має шпарити Марта по тих барабанах, якщо я тут вже сама заплуталась. Ні, так справа не піде! Потрібно спочатку з акордами "поїздити", а потім — можна разом з медіатором брати темп.