Розділ 7

— Олено Василівно, — звернулась я до вчительки, — можна, будь ласка, теж вийти? 

Вона глянула на мене так, що аж мороз по шкірі пройшовся. Так, головне триматися впевнено й стояти таки на своєму. Тільки потрібно робити це швидко, бо ця Волошина довго базікати не буде, а мій план накриється мідним тазом.

— Йди вже, — махнула рукою вона й розвернулась до дошки. 

Я взяла свій телефон і швиденько чкурнула з класу. На коридорі довелось зняти підбори, щоб ця дівчина не подумала, що її хтось підслуховує. Думав, щоденнику, що я така тупенька й не розумію цієї логіки? Якщо так — ти прогадав. Недаремно ж я переглядала різні детективи й серіали про поліцейських.

Здається, я вже дісталась своєї точки, звідки мала слухати те, що говорить та фіфочка. Це місце було біля чорного виходу з нашої школи. Саша стояла біля дверей, а я — буквально за найближчою стіною. "Нагострила" вуха, натягнулась, як струна, і намагалась щось почути.

— Що ти хочеш? — відгукнулась вона до того, хто їй телефонував. — Я ще з нею не спілкувалась. Пам'ятаю, що ти мені казала, так. У мене вже є план щодо того, як дістатися щоденника — через її братця Свята.  Того дурня легко можна обдурити — закохати в себе — і тоді він відійде на другий план. Я знаю, мамо, як для тебе це важливо. 

Я знала, що вона не така проста, якою хотіла здаватися. Скоріше за все, у неї тут є ще якась своя "місія", але щось вона не схожа на ту, яка приносить тільки користь. Головне — я дізналась про її деякі плани й зможу хоч щось зробити, щоб її знешкодити. Тільки би Свят повірив мені...

Я вирішила далі не слухати, щоб не привернути до себе зайвої уваги. Я побігла босоніж до класу, щоб у цієї Саші не виникло підозр. Коли я вже стояла біля самих дверей кабінету, то довелося взутись. Ох, я вже сто разів пошкодувала, що натягла на свої ніжки це "чудо": ремінець на правій туфельці не хотів нормально закриватись.

— Що ти тут робиш? — спитала Саша, яка раптом з'явилась на горизонті. 

— Як бачиш — ремінець поправляю, — кивнула на своє взуття. — Довелось роззуватись, адже ноги вже гудуть.

Прикинулась дурненькою, але я вирішила, що буду грати на два фронти: старатимусь показувати з себе таку хорошу й миленьку, а насправді буду спостерігати за цією Волошиною, щоби вона нікому не принесла біди. Знаю, що це називається лицемірством, але зараз світ у нас такий — кожний сам за себе.

— Ясно, — лише сухо відповіла вона, глянувши на мене зверхнім поглядом. 

Ця дівка ще щось з себе корчить? Точно щось хоче приховати, а пихатість навіть не ховає. Я обов'язково виведу її на чисту воду — тоді їй буде ой як не солодко. Для цього лише потрібен час... Не до кінця знаю, який у неї план, і для чого їй знадобився чужий щоденник. Однак у мене є підозра, з чого Саша може почати провертати свою справу — зі Свята. 

Дівчина першою зайшла в клас, а я — за нею. Судячи з того, що на дошці вже записано домашнє завдання, то скоро кінець уроку. Я сіла на місце й полегшено видихнула, бо нарешті ця каторга закінчиться. 

— Чого ти так довго? — спитала Аріна. — Я думала, що Василівна нас точно з'їсть і кісточок наших не лишиться. 

— Та дещо цікаве дізналась про нашу новеньку, — хмуро відповіла я, підперши рукою щоку. Боженько, як же їсти хочеться! — Розповім не при всіх.

Як же добре, що ті нещасні п'ятнадцять хвилин так швидко минули, бо обід ще ніхто не скасовував. Ми завжди намагались піти раніше з уроку, бо, знаючи, що може робитися в їдальні в той момент, коли всі дуже їсти хочуть, то краще бронювати своє місце в черзі одразу: менше витратиш своїх нервів, щоденнику. Перевірений лайфхак на собі. 

— То що там ти казала за новеньку? — спитала Аріна так, щоб тільки ми троє й почули. Не потрібно нам зайвих вух.

— О-па, а що це я таке пропустила? — приєдналась Поля до розмови. 

— Я мала рацію щодо того, що вона — не та, за кого себе хоче видавати. Вона шукає якийсь щоденник і хоче щось зробити Святу, — сказала все, що підслухала. — Не знаю, у що мій братець встиг вляпатись, але він також має бути обережним.

— Ох, і стерво! 

— Не знаю, що й сказати...

— Дівчата, не потрібно при ній показувати, що ми щось таке знаємо, — попередила їх я.

Ми ледве дочекалися своєї черги й забрали обід. Сівши за вільний стіл, я з величезним задоволенням налетіла на їжу. Я собі не дуже багато взяла — мені не потрібно купу страв, щоб наїстись — достатньо тільки супу та салату. Це Поля нагребла три тарілки. Прикол у тому, що вона багато їсть, але не гладшає. Душу Дияволу віддала за таку особливість — я це точно тобі кажу, щоденнику.

— Ей, Уль, — звернулась Лінка з набитим ротом, через що вона виглядала смішно, — ти там без нас нічого не чуди — ми з тобою!

— Так, на нас можеш розраховувати, бо ми — подруги й повинні одна одній допомагати, — додала Арінка, відпиваючи чаю. — Тому будемо підтримувати конспірацію.

Ми ще декілька хвилин просто мовчки наминали страви, які замовили для себе, поки не помітили, як біля нашого столика зупинилась Саша, невпевнено рухаючи ногою. Як же в неї добре розвинені актррські здібності! Я легенько підморгнула дівчатам, аби вони зайвого слова не сказали. Ну що ж, гра почалась.

— Біля вас можна сісти? — сказала першою Волошина. 

— Так, звичайно, — мило посміхнулась я, відсуваючи вільний стілець.

Подруги лише закивали головами, бо сперечатись ми не могли, щоби наш план не потерпів усесвітнього краху. Ми домовились, що перед нею будемо всі такі хорошенькими, але сама я буду рити цій Саші яму — пора їй і земленьку відчути, а не в небі літати й ставити вище всіх. У мене вже від цієї посмішки аж вилиці зводити почало.

— Ми трохи неправильно познайомились, — розгублено почала вона, сівши за стіл. — Я — Олександра Волошина, але люблю коли мене називають коротко — Аля. А ви, як я зрозуміла, Уляна, Поліна й Аріна?

— Приємно познайомитись, — простягнула руку Арі з усмішкою. 

Познайомившись поближче, ми вже просто сиділи й чекали тільки одну Полю, яка вирішила взяти ще одну порцію салату. Я подивилась на неї з жалістю й лише похитала головою, засміявшись. Волошина покинула нашу компашку раніше, бо їй потрібно було відлучитись. Це навіть і на краще: менше очі мозолитиме.

— Що ви так на мене дивитесь? — обурилась вона, надувши свої щічки. — Зате я насичую свій організм поживними вітамінами й енергією, щоб потім на останньому уроці не вмирати й не скиглити, як же я хочу їсти. Не те, що ви!

— О, ти якою була, такою й залишилась, — пролунала ця фраза таким низьким голосом, що я й не одразу впізнала цю людину. — Роки йдуть — Поля не змінюється.

Ми з Аріною підняли очі й просто остовпіли: біля нашого столика власною персоною стояв Льоша Стоцький. Той самий, який вчився з нами до дев'ятого класу, а потім — він поїхав з батьками в інше місто. І той самий, який ворогував з нашою Полькою. 

— Це хто такий безсмертний?! — злісно проскрипіла Ліна, сміливо розвернувшись. А потім — завмерла. — Ти?

— Не очікувала побачити? — піднявши одну брову, спитав Льоха. 

Схоже, це ще не всі сюрпризи, які підготувала мені доля на останній навчальний рік у школі...