Розділ 4

Ми так і стояли на біля виходу з моєї кімнати, не рухаючись. Просто дивились одне на одного, намагаючись спопелити лише поглядом. І в якусь мить мені здалося, що я побачила у відображенні його очей якийсь відчай і безвихідь. Ніби його теж щось мучило, як і мене. Але він гордий, він нічого не скаже, а буде лише тримати все в собі...

— Ну, і скільки ми ось так будемо стояти? — тихо спитала я, спершись спиною до дверей. 

— До того часу, поки ти не заспокоїшся. Батьки казали наглянути за тобою. 

— Зі мною все добре. Мені не потрібна допомога, — я витягнула руку перед собою. — Тим паче твоя.

— Тобі знову той кошмар наснився? — спитав він, уважно глянувши на мене.

— А мені більше нічого такого й не сниться, — я змучено всміхнулася кутиками губ. Він усе знав щодо моїх жахіть, але все одно спитав. До чого це награне занепокоєння? — Ти ж і так у курсі всього, так ще й зачіпаєш цю тему, хоча завжди відштовхуєш мене. Не буду тобі тут все розповідати, що в моїй душі твориться, а спитаю прямо — чого ти добиваєшся такою незрозумілою поведінкою?

— Я маю захищати тебе, — лише відказав він, важко видихнувши. — Ти багато чого ще не знаєш, і я не впевнений, що тобі потрібно це знати. 

— А ці твої слова презирства? Наче я тобі щось таке зробила... — тихо спитала, боячись, що він знову повторить їх. Я — нікчемна слабачка, хоча обіцяла собі, що буду сильною... — Що це означає?

— І від себе, — цим реченням Святослав мене здивував. — Хоча я взагалі не маю ніякого права, щоб тебе принижувати. 

Після цього він просто вийшов за двері, залишивши мене саму. По моїй шкірі пробіг мороз, через що я обійняла себе руками. І знову залишилась сама в цій кімнаті. Такою самотньою я ще ніколи себе не відчувала... Наче ж і сім'я є, і друзів вистачає, проте все одно душа не відчувала того спокою. Тому я й веду цей щоденник, аби виплескувати всі свої емоції, старатися менше накручувати себе, хоч у мене це поки що зовсім не виходить. Але я обіцяю, що перестану створювати у своїй голові ці депресивні думки. Я хочу повернутися в те життя, де я була безтурбною дитиною, яка просто раділа життю й не задумувалась про те, що ж буде завтра.

Трішки постоявши біля дверей, я вирішила зачинитися, тому що не хотіла більше нікого бачити. Мені потрібно було подихати свіжим повітрям: саме це й рятувало мене після чергового кошмару. 

Вийшовши на свою особисту терасу, я сіла у своє невелике крісло та просто подивилась на безмежно красиве зоряне небо. Сотні зірок, які я завжди порівнювала з людьми, були розкидані по всій небесній сфері. І не було такого, щоби вони всі разом знаходились — постійно на відстані. Як і всі ми. Я ніколи не звертала на це все увагу, проте саме цей небосхил заспокоював і позбавляв можливостей думати про щось погане. Наче все, що відбувалося зі мною якось різко переходило на другий план. 

Але я помітила маленьку зірочку з самого верху, яка ледь-ледь мигала. Я навіть її з собою порівняла: ми чимось схожі. Я теж ось так просто можу згаснути й відродитись теж.

Я ще посиділа так недовго, тому що небо наче розізлилося й спохмурніло. Довелося повернутися до своєї кімнати та спробувати виспатись. Випивши своє заспокійливе, я взяла свого невеликого Вінні Пуха, який завжди оберігав мій сон, — лягла на ліжко й обійняла іграшку, налаштовуючи себе на спокійний сон. 


2 вересня 20..0 рік

Заснула я досить швидко, а м'яка іграшка справді була для мене тим самим янголом-охоронцем, тому зранку я вже почувала себе набагато краще, ніж вчора.

Наспіх прийнятий душ допоміг мені збадьоритись і я вже не відчувала себе вижатим лимончмком. Поки ванну не окупував мій любий родич, я вирішила зробити хоч якусь косметичну маску, щоб зволожити свою шкіру, а то склалось таке враження, що я лице добряче вмила милом, і його страшенно стягнуло. 

Не минуло й п'яти хвилин мого спокою, як двері ванної привідкрилися й до моєї скромної персони приєднався братець.

— O, Господи! — аж за серце схопився, бідненький, коли побачив маску на обличчі, яка відкривала доступ тільки до очей і рота. — Не знав, що ти тут.

— Я, звісно, не Боженька, але на янгола точно схожа, — сонно відповіла я, відійшовши від раковини. — Батьки вдома?

— Так, — лише кивнув Свят, а потім розвернувся до дзеркала. — Може, ти вийдеш?

Я аж стрепенулася від його слів. Подивилась на хлопця затуманеним поглядом, ніби повертаючись у реальність. Проте я поринула у свої думки настільки, що декілька секунд саме та жінка з мого кошмару стояла перед очима, замість Свята.

Я швидко звільнила своє обличчя від маски та вмилася. Полегшено видихнувши, я помітила насмішливий погляд брата, який сперся на стіну й споглядав за мною.

— Ти вчора була на терасі? — лише спитав хлопець. — Ще не говорила нічого батькам?

— Ні, навіть не збираюся щось казати, — твердо відповіла та пішла до дверей. — Не хочу їх обтяжувати.

— А я так і думав, що ти егоїстка.

— Чого це раптом? — обернулась я, з викликом глянувши в його очі. — Тому, що я всього лиш намагаюсь нікого не вплутувати у свої проблеми. На те вони й перешкоди, які я маю побороти сама. 

— А нічого, що всі навколо тебе тільки й крутяться, намагаючись витягнути з тієї депресії? — обурено сказав хлопець, а мені вже аж страшно стало. — А ти вирішила погратись у сильну героїню.

— Самі мене туди загнали, — хмикнула я, відчинивши двері. — І, між іншим, я не граю, як дехто... Я дійсно стараюсь бути сильною.

Після цих слів я навіть не обернулась, аби подивитися цій нахабі в очі, а просто вийшла за поріг, не бажаючи більше знаходитись в одній кімнаті з цим негідником. Можливо, я й справді якась егоїстка, проте я не хочу, щоб саме вони мені допомагали. Все, що відбувається зі мною зараз — це моя боротьба з внутрішніми демонами, які намагаються зламати мене. А тут ще й брат, який наче знає, в яке болюче місце бити. 

Відігнавши ці нав'язливі думки, я почала швидко збиратися. У шафі я знайшла одну цікаву чорну сукенку, короткі рукава й низ якого були прикрашені воланами. Те, що треба для такого сонячного ранку. На ноги взула чорні замшеві туфлі на товстому каблуку зі застібкою на пряжку. Завдяки ним я не виглядала такою мініатюрною. Глянувши на себе в дзеркало, мої губи розтягнулись у задоволеній усмішці: все-таки я можу досить гарно виглядати, якщо сама цього захочу. 

Не дочекавшись Свята, я сама спустилась на перший поверх, де в нас знаходилась кухня. А там я вже помітила своїх батьків, які сиділи напроти одне одного, зовсім не розмовляючи — тільки Олександра Романівна бігала коло них, розкладаючи столові прибори для мене й братця. 

— Доброго ранку! — привіталась з рідними я, після того, як простояла п'ять хвилин мовчки, спостерігаючи за колишньою закоханою парою.

Вони одразу відірвались від своїх справ: батько — від телефона, мама — від роздумів. Про що ж вона так думала, втупившись в одну точку?

— Аж якось і не помітили тебе, Улю, — відізвався батько, потерши очі. 

Я лише похитала головою та сіла на своє місце, щоб нарешті поснідати й набратися сил на сьогоднішній день. 

— Що з тобою таке відбулось, що ти сукню одягнула? — спитала мама, пильно оглянувши довжину сукенки. — Тим паче, ще й таку коротку?

Так, вона не була дуже довгою — приблизно на руку вище коліна. Мене сукня повністю задовольняла. Це ж мені так у школу йти, а не їй. Які ще претензії?

— Настрій у мене сьогодні такий, — чітко відповіла та почала снідати, поки розмова не дійшла до сварки.

Вівсяна каша з медом — ось чим я мала можливість поживитися. Ненавиджу саме цю крупу, але мед її нейтралізував, через що я хоч якось змогла пересилити себе спробувати. Я звернула увагу на двох людей, які сиділи поруч зі мною, проте вони також продовжували мовчати й займалися тим самим, що й до мого візиту. У такій тиші навіть і шматок у горло не ліз. 

Поснідавши, я встала з-за столу й подякувала тітці Саші(інколи я її так називала) та лише змучено глянула на своїх батьків, яких я просто перестала впізнавати. Знаю, що я тобі, щоденнику, сюди тільки пишу свої скарги на життя, але ж я повинна ділитися своїми переживаннями. А твої листки, сподіваюсь, вберуть у себе весь мій біль і розчарування від життя. Гадки не маю, чи допоможеш ти мені краще зрозуміти себе, але ти — єдиний у моєму житті, хто мовчатиме й не скаже ні словечка...

— Бувайте! — вигукнула я, коли стояла біля дверей. 

— А ти на Свята не зачекаєш? — до мене підійшла мама й поправила мій комір на вбранні. 

— Якщо захоче — дожене, — відповіла їй спокійно. Чесно, мені байдуже, чи має він іти зі мною, чи ні — його вибір. Свят сам обмежує  своє спілкування зі мною, а я навіть не намагаюся з ним поговорити. — Я ще хочу з дівчатами зустрітися, бо як навчання почнеться, то не побазікаємо.

— Дивись мені, щоб знову до директора не потрапила.

У мене аж очі на лоб полізли. Звідки вона дізналася? Варіант зі Святом я одразу відкинула, бо він хоч і телепень, але розумний — сам себе не здасть; на директора подумати також не могла, бо той пообіцяв не розповідати, тому що я поклялась, що це — моя остання витівка(наївний, нехай вірить далі!).

— Що ти так здивовано дивишся? — хіхікнула мама, а я лише скривилась. — Олена Василівна розповіла. Перестань ти зривати їй уроки, бо в кінці року ти як побачиш свій атестат, то плакав економічний факультет гіркими сльозами. Уляно, прошу по-хорошому!

Знову вона закрутила ту саму шарманку... Я їй сотню разів говорила, що не хочу пов'язувати своє життя з математикою. Не моя ця наука — ну що я зроблю? Моя душа лежить до написання різних творів, статтей, або вивчення іноземних мов. А через батьків я маю зруйнувати своє майбутнє, обравши замість омріяної журналістики якийсь дурнуватий менеджмент.

— Давай поговоримо про це пізніше, будь ласка, — попросила я, подумки вгамовуючи себе. — Бувай!

Переступивши за поріг будинку, лише тоді я змогла спокійно видихнути. Для мене було в кайф ось так минати вулички й дихати свіжим повітрям, роздумуючи про своє. Думати на вулиці — це набагато краще, ніж у пустій квартирі, де тиша не допомагає тобі, а навпаки — пригнічує твої емоції, бо ти сдиш і мовчиш. А на природі з тобою відбувається щось зовсім інше: ти ніби знову народжуєшся. Кисень пригнічує твої негативні думки, замінюючи їх світлими й чистими. Я завжди любила спостерігати за людьми, повз яких я проходила. Майже всі вони виглядали щасливими, що ця радість випромінювалась звідусіль. 

— Ей, мавпочко! — викрикнув той, кого я так і не дочекалась. 

Мені довелось зупинитись на тротуарі й чекати, поки братець дочалапає. Я подумки картала себе, що потрібно було швидше йти. Тепер доведеться ще терпіти його, бо практику рукоприкладства якось не хочеться затосувати саме на вулиці.

— Чого мене не почекала? — спитав хлопець, коли нарешті знаходився від мене.

Що за претензії? Він мене вчора не чекав, а я чого мала це робити? Він у нас такий особливий? Може, я помилилась і Свят — це випускний, якого очікують усі дівчата? У мене щодо цієї версії були ду-у-уже великі сумніви.

— Ти не трамвай, а я не пасажир, щоб на тебе чекати, — ліниво відгукнулась я, закотивши очі.

— Ого, який у тебе прикид! — відкрито здивувався він, присвиснувши. — А батьки бачили в що саме одягнена їхня Уляночка?

— З їхнього боку скарг я не почула, — усміхнено промовила я. — Тебе тільки це хвилює, Святику?