Розділ 3

Швиденько забігши в туалет, я зачинилася зсередини, щоб сюди ніхто не зайшов, адже я відчувала, що з мене зараз поллється цілий океан сліз.

— Так, Уляно, — сказала я своєму заплаканому відображенню, втомлено всміхнувшись, через що сльози знову почали котитися градом, — заспокойся! Ніякі Святи не змусять тебе ось так побиватися. Ну не хоче, щоб ти була йому сестрою, це його проблеми! 

"Ти ніколи не будеш моєю сестрою!" — його слова сиділи в голові, змушуючи ще більше думати про щось погане.

Я вирішила заспокоїтись, адже зрозуміла, що цей придурок навіть і сльозинки не вартий. На його зло буду відповідати ще гірше, аби він затямив, з ким має справу. Не хоче, щоб я була sister, то мені аж десь. Я теж не дуже палаю бажанням любити його й плекати.

Вмившись прохолодною водою, я ще раз глянула на своє відображення. На мене дивилась дівчина з червоними та мокрими очима, яка намагалась усміхнутись. І їй це вдалося. Змучено й через силу, проте вдалося!

Виглянувши в коридор, я помітила, що вже настала перерва й просто тихенько прослизнула між усіма учнями до класу. А вже перед тим, як зайти в той кабінет, я налаштувала себе тільки на фальшиві емоції. Ніхто не бачитиме мене справжньою...

Наступні уроки минули дуже швидко, а мені вдалося заспокоїтись і я все більше намагалася не звертати уваги на Свята, який весь час хотів якось "уколоти" мене. У відповідь йому прилітав красивий середній палець, після чого братець утихомирював свій запал. 

Останнім уроком у нас мала бути фізкультура, яку вчитель захотів провести на вулиці. Це ми ще маємо на сонці пектись і якось грати в той волейбол? Ні, я нічого не маю проти саме цього виду спорту, тому що він мені ду-у-уже імпонує, не дивлячись на мій не дуже високий зріст — 160 сантиметрів.

— Ну що, ти готова повернутися до волейболу? — спитала Арі, поправляючи свою зачіску. Поля ж стояла зі мною напроти дзеркала, підмальовуючи вуста. А я лише оглядала себе зі сторін і дійшла до одного висновку: стреси негативно впливають на мою фігуру. Я сильно схудла.

— Готова, — впевнено відказала я, посміхнувшись. — Час вже повертатися до нормального життя й не думати про ті проблеми, які мене оточують.

— Така Улька мені подобається набагато більше, — радісно промовила Поліна, обійнявши мене. 

Ми вийшли з дівчатами з роздягальні досить швидко, тому що пролунав звук шкільного дзвінка, а це означало одне: якщо ми спізнимось, то влетить нам добряче. Добігши до стадіону, я ще декілька хвилин стояла зігнута, як буква "зю", бо біг — єдине, що я так ненавиджу у фізкультурі. Дихати важко, в очах аж зірочки сипляться, ноги німіють — усе це зі мною постійно відбувається після того, як я поганяю, коли давненько цим не займаюсь.

— Уляно! — крикнув фізрук, свиснувши у свисток, через що я різко випрямилася, показуючи всім своїм видом, що то не я хвилину тому була, як дуга. — Ти там роками стоятимеш?

Я нічого не сказала, а просто підійшла до вільного місця в шеренгі — майже останнього. Вчитель розподілив нас на дві команди, де зі мною були Аріна, Поля та ще декілька однокласників, з якими я досить добре спілкуюсь. Хвала богу, що братець не осмілився перейти в мій "табір", бо я його прибила б.

Гра почалась.

У нас не було такого, щоб кожний грав сам за себе — всі разом. Подачі були дуже крутими, а я "витягувала" м'яч у тих місцях, де по моїй тупості команда суперників могла перемогти. Ось через що я й люблю волейбол — за його командність і шаленість. Це такий страшний адреналін, який змушує не зупинятись, а грати до останнього: всі ж хочуть перемогти, проте ще не було такого, щоби виграш діставався легким шляхом.

Тільки мій запал і хороший настрій, як завжди, псував братець, який постійно до мене чіплявся, нахабно всміхаючись і маючи надію на те, що в нього вийде якось відволікти мою увагу від м'яча. Мій середній палець ніяк не допомагав мені, та й при вчителеві не хотілося такими жестами розмахуватись. 

" — З твоїм зростом ти навіть і м'яча не відіб'єш! — крикнув Свят, шкірячись. Я вже закипала від гніву. — Зізнайся, ти що, в дитинстві йогурт "Растішка" не їла взагалі?

— Братику, ти так сміливо про таке говориш, що складається таке відчуття, ніби в тебе в кишені знаходиться вставна щелепа, — я нещиро всміхнулася. — Бо якщо її немає, то твою справжню я зараз зламаю!"

Таких словесних перепалок за цей останній урок було декілька, а це я тобі, мій щоденнику, написала тільки один адекватний приклад. Якщо чесно, школа на наші суперечки вже давно не реагує, тому що всі думають, що це такі собі "родинні приколи" від Мартинюків. Тільки от ніхто не знає, що це справжня ненависть до мене, яка з'явилася вже дуже давно — я її відчувала. Я ніколи не розуміла, що саме я робила не так, чого ж мене не люблять ті, які б мали це робити... Здається, тут точно щось не те, проте зі мною цим ділитися не хочуть.

Нарешті останній урок закінчився, коли я змогла лиш змучено видихнути, всередині радіючи перемозі саме нашої команди — я не сумнівалася в цьому. Остання партія була дуже напруженою: рахунок був однаковим. Тому ми з усіх сил активізувалися, щоб не проґавити останній шанс на перемогу. Вирішальне очко забила Аріна, яка взагалі не любить волейбол, але, я впевнена, вона змінить свою думку щодо цього виду спорту.

Фізрук попрощався з нами, давши дозвіл на те, аби ще трохи пограти. А ми всі були невимовно раді такому повороту подій. Краєм ока я помітила, як Свят підійшов до моїх подруг і про щось весело щебетав з ними. Він і до моїх друзів уже дістається?! Не дозволю!

— Стасе, а кинь мені м'яч! — у голові вже швендяла одна шалена ідейка, яку я хотіла втілити в ту ж секунду.

— Високо?

— До гілки, яка знаходиться за висотою найближче. 

Я вдарила занадто сильно, що хлопець аж пригнувся. Я сама була шокована від своєї сили. Потім — я почула звук ляпаса, а через декілька секунд — звук грохоту. Попала я точнісінько в ціль — у мордашку "любого" братика. Мій істеричний сміх вже неможливо зупинити. Я вже ледь на землі не валялася від реакції хлопця. 

— Хто. Це. Був?! — прямо по складах проричав Свят, як тільки оговтався від удару. 

— Ну я, і що з того? — твердо проказала я, всміхнувшись. — Вбиватимеш?

— Ти скоїла найстрашніший злочин у своєму нікчемному житті...

— Всі люди — грішні. Ти мені Америку не відкрив, — я закотила очі. — Моє життя не можна назвати прекрасним, поки там існуєш ти. Зрозумів, до чого я веду? Тому геть із мого життя — і всі будуть щасливі, я в цьому впевнена.

Я б ще продовжила свій монолог, ось так дивлячись у його темні очі, помічаючи в них лише презирство й...якесь приховане почуття до мене. Але Аріна з Полею вирішили запобігти непередбачуваних наслідків у цій ситуації, відвівши мене в найближче кафе. 

Я сумно помішувала чайною ложкою свою міцну каву, поки подруги наминали смачний обід. Мій настрій знову зіпсовано. Замість того, щоб спокійно поговорити зі Святом, я знову влаштовувала міні-скандал, побудувавши ще більшу стіну між нами. 

Та чого моє життя йде якось не так? Чому я не можу радіти простим дрібницям, а думати за батьків, які вже втомилися прикидатися переді мною, що все гаразд; за Свята, який просто емоційно вичавлює мене, замість того, щоб підтримати? Таке відчуття, ніби я всіх прошу мене пожаліти... Я просто хочу повернутися в той час, коли в нас все було добре: мені цього бракує.

— Уль, не закривайся в собі, — торкнулася моєї руки Аріна, через що я знову повернулась у реальність. — Ситуація не з легких, але засмучуватися теж не варто.

— До того ж, у тебе є ми, — продовжила Поля, відірвавшись від свого десерту. — І це — найголовніше!

Я через силу всміхнулася, тримаючи їх за руки. Як добре, що ці дві дівчини присутні в моєму житті, які просто підтримують мене й не вимагають нічого — лише щось смачненьке, але то таке. Якби не вони, то я б уже просто зійшла з розуму від усіх цих своїх депресивних думок. Тільки ці дві панянки тримають мене на плаву й не дають зійти з цієї дистанції. Трохи пафосно звучить, але хай це буде тут, де мої думки ніхто не читатиме.

— Уявляєте, я нещодавно познайомилася з таким класним хлопцем, — перевела тему Ліна, усміхнувшись. Це навіть і на краще.