Розділ 1

15 років потому…

31 серпня 20..0

Бла-бла-бла-бла. Бла. Бла. Хіба таке можливо? Бла-бла-бла-бла. Бла. Бла!

31 серпня 20..0(вечірнє доповнення)

Мене змусили вести щоденник. Це навіть не жарт. Як сказав мій психолог, до якого мене водять приблизно чотири місяці (хоча це не мене потрібно вести, а мого придуркуватого брата, який взагалі з котушок злетів від своєї ненависті до мене), що ця штука піде мені на користь. Ага. Як прийде — так і піде. Уявляєте, як він сказав писати в цьому мемуарі своїх емоцій? Від руки. У двадцять першому столітті?! Ви серйозно?

Отже, барабанний дріб… Так! Я веду той самий психологічний зошит! Сама навіть цьому повірити не можу. Я, звісно, у дитинстві частенько у своєму блокноті постійно записувала щось типу такого: «Ненавиджу математику!», «Не хочу йти в школу!» «Я люблю одного хлопчика. Щоденик, що робити?».

Думаю, що зараз ці записи не зовсім змінились, тому що в мене ще досі не вийшло полюбити всім своїм великим серденьком  ту «царицю всіх наук» та й бажання якнайшвидше закінчити ту школу в мене ще не зникло. Проте, той хлопчик, який мені так подобався колись, поїхав назавжди, і так вийшло, що ми з ним перестали спілкуватись.

Психолог каже, що я — вразлива та творча дівчинка. Ха! Ха! Ха! Цей записник на сотню сторіночок повинен допомогти мені краще пізнати себе. Ніби я сама з собою незнайома. Уляна Мартинюк — доволі відома особистість для мене. І не завжди приємна. Моя воля, то я б рідко з нею спілкувалась. Але, на жаль, від самої себе не втечеш.

На сеансі мене попросили, щоб я написала тут, якою я себе бачу років так через десять. Ну що ж… Сподіваюсь, що до того часу я буду успішною, багатою та незалежною…

1 вересня 20..0

Можна мене перенести у той час, де я була ще крихіткою й не відпускати в школу? Я просто збожеволію!

1 вересня 20..0(вечірнє доповнення)

Ну хто ж знав, що у мого брата мозок п’ятирічної дитини? Навіть у того бейбіка інтелект розвинений краще, ніж у мого «любого» брателло. Ні, я й так це усвідомлювала, проте думала, що у випускному класі він хоч на крапельку стане нормальним. Та де там! Такі люди, як В’ячеслав Мартинюк, ніколи не змінюються.

Так вже вийшло, що я ледь не запізнилась, адже дуже довго спала й мама не могла мене добудитись. Відчувала себе в той момент бабаком, якого розбудили на початку зимової сплячки. Я мала їхати зі своїм братиком, який, здається, благополучно забув про моє існування й, забравши батьківське авто, сам помчався здобувати знання. Навчання? Так я й повірила! Хіба що — привертати увагу всіх наших однокласниць, які готові на все, щоб догодити йому.

Поки я бігла по коридору школи, намагаючись знайти той кабінет, де знаходились усі мої «колеги по цеху», мене раптово покликали:

— Мавпо!

Знову це огидне прізвисько, яке вже в печінках сиділо. Ще його тут для повного щастя не вистачало! Якщо чесно, то я трохи раділа, що хоч з сімейки своєї когось зуміла зустріти. Ні, не тому що він такий красунчик і я його придушити хочу. У мене була й друга причина: адже з моєї голівоньки «вилетів» номер класу, в якому проводилось важливе зібрання.

— І тобі привіт! — широко йому посміхнулась, розвернувшись до хлопця обличчям.

Та він навіть на мою усмішку не заслуговує! Потрібно було його послати куди-небудь, але й так, щоб надовго.

— Як ти вчасно з’явився, Святику! — перекрутила його ім’я так, як братець не любив. Нічого. Нехай трішечки побіситься!

— Справді?

Схоже, Мартинюк-старшиий узагалі не очікував на мою сьогоднішню привітність. Сьогодні ж 1 вересня — Міжнародний день знань! Напевно, вирішив, що це я в честь свята така сьогодні радісна.

— Ага, — кивнула я. — Ледь не пропустила зібрання.

— Так воно ще не почалось, мавпочко, — нахабно посміхнувся.

Ненавиджу весь цей пофігізм, який Святослав постійно від себе випромінює. Ще й мавпою мене називає незрозуміло для чого. Протягом десяти років нічого від нього толкового й хорошого не почула у свою адресу. Стоїть весь такий діловий, руки в брюки, і вважає, що весь світ крутиться навколо нього. На емоції його вивести дуже важко… Постійна нахабна усмішка — єдина його зброя, якою він користується, щоб підкорювати всіх дівчат.

— Серйозно? — здивувалась я. — А не підкажеш, у якому саме кабінеті?

Я знову «дружелюбно» посміхнулась Святику, а він — мені. Так і стояли в пустому фойє, дивлячись одне на одного, спопеляли нещирими усмішками. В такі моменти у фільмах, зазвичай, вмикають звук скрекоту цвіркунів.

— У тридцять третьому, мавпочко, — відповів коротко співрозмовник, злісно вишкіривши зуби.

Чесно, так і хотілось йому ті зубки вибити чимось. Чого він завжди посміхається? Сьогодні якась дівчина вже встигла поповнити той довжелезний список? Якщо так, то не заздрю цій панянці, бо вона й заснути без голосу Свята не зможе.

— Точно в тридцять третьому? — перепитала ще раз, примруживши очі. 

— Мавпочко, ти що, вуха сьогодні погано почистила? — засміявся хлопець, відійшовши від стіни, з якою він так "ідеально" поєднувався. — А то щось не дочуваєш...