— Льошо, ну чого ти так хвилюєшся? — занепокоєно спитала Наталя, взявши чоловіка за руку. — Це ж мені народжувати, а не тобі.
Законний чоловік лише посміхнувся та поцілував дружину в чоло, намагаючись себе заспокоїти. Передчуття в нього якесь було… Кохану людину він ще не готовий втрачати.
— За тебе хвилююся так, що… — не встиг договорити Олексій, як вхідні двері відчинились і медсестра ще з якоюсь вагітною жінкою зайшли всередину.
Тільки ця пані в «цікавому» стані чомусь аж ніяк не раділа тому, що в неї скоро з’явиться дитина. Дитина — нове життя, твоя міні-копія, яка завжди буде тебе любити просто так — ні за що. Діти — це квіти нашого життя. Це щастя! Таке велике щастя, яке тільки твоє.
Медичний працівник, упевнившись, що з двома майбутніми мамами все гаразд, спокійно вийшла. А ось та незнайомка, яка супроводжувала працівника полового будинку, сівши на ліжко, тяжко зітхнула:
— Мені ця дитина взагалі не потрібна. — Дівчина встала зі свого ложе та підійшла до молодої пари. — В мене ще одна дитина знаходиться в дитячому будинку.
А сімейна пара завмерла так, ніби побачила привида, не вірячи в те, що тільки що промовила ця дивна пані.
— А що з майбутньою дитинкою буде? — почала перейматись Наталя Мартинюк, взявши Олексія за руку, щоб той підтримав її.
— Не знаю, бо відчуваю, що вона не виживе разом зі мною, — захитала головою співрозмовниця. — Я взагалі її не планувала, тому що це немовля — небажане. Мене зґвалтували.
Після останньої фрази, яку сказала ця жінка, подружжя Мартинюк не почуло від неї жодного слова. Пару хвилювало зовсім інше — як пережити пологи, тому що під час вагітності були певні ускладнення, які пошкодили здоров’я майбутньої мами.
— Слухай, Нато, ти точно впевнена в тому, що все буде добре? — перепитав ще раз Льоша, притулившись до живота своєї дружини.
— Впевнена!
Та раптом у пані Мартинюк почались перейми, через що її повезли в реанімацію. Пологи були довгими та болючими. Скільки бідна жінка не кричала, скільки не втратила сил, але дитину не вдалось урятувати, а молода мама сама ледь не пішла на той світ…
Втрата новонародженого — це ніщо, у порівнянні з фізичним болем. Це те, що простим криком і сльозами не в змозі передати… Цей біль знаходиться набагато глибше, ніж ми можемо собі це уявити. Навіть, якщо позбавитись однієї руки чи ноги, воно нічого не буде означати. Чому? Тому що усвідомлювати те, що дитя, яке ця жінка виношувала, чекала з нетерпінням його появи на світ, — померло…
Півроку потому…
— Як ти гадаєш, вона прийме нас як батьків? — спитала Наталя Мартинюк свого чоловіка.
— Звісно ж, прийме, Наталочко, — заспокоював чоловік свою дружину, обіймаючи її за плечі.
Зараз вони сиділи на лавці біля міського дитячого будинку, боячись зайти всередину. Сьогодні молоде подружжя мало забрати одну маленьку дівчинку, яку рідна мати добровільно здала в цей заклад. Хоч їхня біль ще не вщухла, проте врятувати маленьку Улянку від цього інтернату вони хотіли сильніше — там, як люди казали, інколи знущались над дітьми, які ні в чому не винні взагалі. Хіба їхня вина в тому, що їх відібрали в тих, кого язик і не повернеться назвати «батьками»?
Маленьке дитя винесли на руках працівники дитячого центру з виховання дітей, а молоді батьки ледь не заплакали від щастя — скільки ж вони за неї боролись.
Нарешті, коли подружжя пригорнуло свою крихітку та вдихнуло її запах — лише тоді вони збагнули, що ця дівчинка точно змінить їхнє життя. Принаймні додасть яскравих фарб у їхнє буденне життя. Це чадо — той самий подарунок долі за всі страждання цієї сім’ї після тяжкої втрати.
— Сподіваємось, що твій братик буде тобі дуже радий, наша Улянко, — ніжно промовила пані Мартинюк, цілуючи спляче дитя.
А воно лишень уві сні про щось усміхнулось.
#2335 в Молодіжна проза
#9924 в Любовні романи
#3817 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 05.06.2021