Розділ II “Там, де не чутно сурм”

Королівські гони Маріон Вор ненавидів. 

Ранок був бездоганним — саме настільки, наскільки Маріон ненавидів бездоганні ранки при дворі. Над лісом лежав тонкий золотий туман, на збруї коней блищали герби, слуги носили срібні таці з гарячим вином, а придворні голосно захоплювалися погодою, ніби імператор особисто замовив її для полювання. 

Маріон подумав, що якби ще хтось назвав цей день прекрасним, він, можливо, вперше в житті порушив би правила пристойності. 

— Який прекрасний ранок, чи не так, пане Вор? 

Маріон повільно повернув голову до літнього барона, який проїжджав повз. — Безумовно, — посміхнувся він. 

Барон задоволено кивнув і рушив далі. Маріон провів його поглядом, і посмішка повільно сповзла з його лиця, мов дешева фарба після дощу. 

Ще один. 

Звісно, ненавидіти їх уголос він не мав права. Юнак його становища взагалі мав напрочуд мало речей, які дозволялося ненавидіти. 

Йому належало любити ранкові сніданки, навіть якщо напередодні бенкет затягнувся до півночі. Належало захоплюватися військовими парадами, навіть якщо від гуркоту барабанів боліла голова. Належало вважати придворні бали вершиною витонченості, хоча половину гостей він знав із дитинства і міг наперед передбачити кожне слово, яке вони скажуть. 

І, звичайно ж, молодому аристократові належало обожнювати полювання. 

Тож Маріон сидів у сідлі, бездоганно випроставши спину, і з належним захопленням дивився, як королівські псарі метушаться навколо зграї собак. Один із хортів рвався з повідця так, ніби вже особисто ненавидів кожного оленя в цьому лісі. 

Маріон подумки побажав йому успіхів. 

— Ви виглядаєте так, ніби збираєтеся на похорон, — пролунав знайомий уїдливий тон. 

Маріон навіть не повернув голови. За останні тижні він навчився впізнавати голос Сільверанадто добре. 

— А ви, пане Сільвере, знову забуваєте своє місце, — здавалося сісти рівніше неможливо - але Маріон добре опанував хімію, а не фізику, тож успішно проігнорував її закони. 

— Моє місце за два кроки від вас, — нестерпно награно відповів охоронець. 23 

— Тоді чому ви за один? — прошипів дворянин, присоромивши тих, хто стверджував що не можна послати когось без лайки. 

Кінь Сільвера фиркнув поруч. 

— Ліс небезпечний, — по простому відповів він. 

— Ми ще навіть не в'їхали до лісу, — стримати тяжкий видих здавалося непосильною задачею. 

— Приготування не бувають надто ранніми. 

Маріон нарешті глянув на нього і одразу пошкодував. 

Сільвер усміхався. 

Не тією чемною посмішкою, якою придворні обдаровували одне одного перед тим, як встромити ніж у спину. Не широкою усмішкою п'яного солдата. Ледь помітною. Тією, яка з'являлася на його обличчі щоразу, коли йому вдавалося вивести Маріона з рівноваги. 

— Ви нестерпні, — прошипів дворянин собі під носа. 

— Мені вже казали, — Для Сільвера подібне зауваження було найкращою похвалою. — Не сумніваюся, — закотив очі Маріон. 

Попереду пролунала сурма. Гомін навколо стих. Починалися гони. 

Першу годину Маріон навіть намагався брати участь. Він їхав разом з іншими, слухаввигуки мисливців, двічі натягував тятиву і жодного разу не випустив стрілу. Перший олень зник між деревами раніше, ніж він прицілився. Другий завмер між кущами. 

Маріон уже підняв лук. А потім олень повернув голову. Великі чорні очі дивилися просто на нього. За кілька секунд тварина зникла. 

— Рука заболіла? — почувся голос Сільвера. 

— Ні, — чути подібний сухий тон від Маріона було незвично. 

— Тоді чому не вистрілили? 

— Не захотів. 

Сільвер підняв брову. Маріон очікував жарту. Його не сталося. 

— Зрозуміло, — охоронець повів свого коня вперед, ніби щойно нічого не сталося. Вони поїхали далі. 

Тиша, чомусь дратувало більше, ніж насмішка. 

— І все? 

— А що ще? — Сільвер навіть не повернувся. 

— Ви нічого не скажете? — після цього він усе-таки глянув на Маріона. — Ви хотіли, щоб я прочитав вам лекцію про мисливські традиції? 

— Ні, — зніяковів дворянин опускаючи погляд. 

— Тоді нам обом пощастило. 

Маріон знову глянув на нього. 

Сільвер дивився вперед. 

— Я теж не люблю полювання, — додав він. 

— Ви? — У голосі Маріона було стільки неприхованого здивування, що Сільвер пирхнув. — Вас щось дивує? 

— Ви найманець, — ніби це мало все пояснити. 

— Саме тому, я вбиваю, коли мені за це платять. Бігати пів дня за оленем безкоштовно здається марнотратством. 

Маріон пирхнув. Намагався стриматися, але не вийшло. Сміх вирвався раніше, ніж він устиг згадати, що молоді люди його становища не повинні реготати посеред королівського полювання через дурний жарт найманця. 

Сільвер повернувся до нього. Лише на мить. Але Маріон устиг помітити дивний вираз його обличчя. Наче той щойно побачив щось рідкісне. Щось, чого не очікував побачити взагалі. 

— Що? — дворянин спробував згасити сміх. 

— Нічого, — Сільвер відвернувся, — Їдьмо, поки ваш олень не повернувся подякувати. 

— Якби я вистрелив у вас, ви б продовжували так само жартувати? — не стримавсяМаріон. 

— Бачите? Полювання вам усе-таки подобається, — підколювання які раніше бісили, викликали нову хвилю сміху. 

Потім почався дощ. Спочатку легкий. Небо, ще годину тому чисте, швидко затягували важкі сірі хмари. 

— Прекрасний ранок, — пробурмотів Маріон. 

— Безумовно. 

Дворянин кинув на Сільвера убивчий погляд. Той навіть не намагався приховати задоволення. А потім небо розітнула блискавка. Коні занервували. Десь попереду знову пролунала сурма, але звук потонув у громі. 

Грім прокотився над лісом так близько, що кінь Маріона сахнувся вбік. Юнак ледве втримався в сідлі, різко натягнувши повіддя.