Розділ I “Найманець”

— Ви, мабуть, жартуєте, — Сільвер подивився на юнака, якого йому належало захищати. Юнак подивився на нього. 

— Боюся, що ні, — видих Маріон видався настільки важким, ніби хотів проломити діру в землі. 

— За це мені платять недостатньо, — найманець склав перед собою руки. 

— Ви ще навіть не знаєте, що треба робити, — вирішив вставити свої п’ять копійок Ленард, що сидів напроти брата. 

— Я вже побачив його, — найманець скептично вказав на потенційного підопічного та хмикнув. 

Маріон Вор повільно відклав чашку. 

— Батьку, я передумав. Можна мені вбивцю? Або взагалі усіх вбивць. Все краще ніж спостерігати цю кислу пику з ранку до ночі. 

Голова графського дому — Альберт Вор навіть не поворухнувся. 

Він сидів на іншому кінці столу, переглядаючи листи так спокійно, ніби двоє чоловіків перед ним не намагалися переконати одне одного, що спільна робота стане найгіршим рішенням у їхньому житті. 

— Маріоне, зараз не час для жартів. Ленард переглянув його рекомендації і когось кращого для твоєї роботи знайти зараз буде складно. 

Ленард кивнув, погоджуючись з цими словами. Серед інших чеснот, конкретно цей прославився вкрай низькою допитливістю, що стане корисно з посадою Маріона. 

— Шкода, — видихнув молодший аристократ, підпираючи підборіддя кулаком. 

— Втім, — старший Вор перегорнув сторінку, — якщо продовжиш випробовувати його терпіння, гадаю, ця проблема вирішиться сама собою. 

Маріон перевів погляд на Сільвера. 

— Ви справді мене вб'єте? — поцікавився молодик майже буденним тоном. — Якщо за це доплатять… — вуста найманця скривилися у саркастичному півусміху. — Сільвере, — перебив його Ленард, надто різко поставивши чашку з чаєм на блюдце. — Так пане? — бездоганно ввічливо обізвався найманець.

— Погрожувати життю людини, яку вас найняли охороняти, мабуть, суперечить суті вашої професії, — майже спокійно нагадав Ленард. 

— Я ще не погодився, — він майже жартома потис плечима, відвівши погляд. — Ви взяли завдаток, — вирішив нагадати Альберт, сіпаючи свій чай. Сільвер підтис губи. Якби він дійсно не погодився, то не стояв би тут зараз. 

Маріон хмикнув — чомусь, йому подобалося бачити цього півкровку настільки невдоволеним. 

Найманець повільно перевів погляд на свого нового підопічного. 

— То у вас вся родина… така. — вирішив не уточнювати Сільвер. 

— Сестра ще гірша, — зізнався Маріон на видихові. 

— Добре, що вона цього не чула, — в майже чарівному синхроні погодилися батько та старший син. 

Маріон приречено відкинувся на спинку крісла. 

Сільвер уже ненавидів цей будинок, своїх роботодавців та завбачливо наперед невідому йому дівчину. 

Його дратувало тут усе. 

Величезні вікна, крізь які в кімнати проникало надто багато світла. Білі стіни. Позолота. Картини. Порцеляновий посуд, який виглядав дорожчим за весь його одяг разом із мечем. Навіть крісло, на яке йому запропонували сісти, було настільки м'яким, що Сільвер відмовився з принципу. 

А найбільше його дратував Маріон: вродливий, доглянутий, зібраний. 

Одягнений у темно-синій камзол із вишивкою, яка напевно коштувала більше, ніж Сільвер заробляв за рік. Волосся вкладене так, ніби навіть воно знало своє місце в суспільстві. 

І ця усмішка. Натягнуто ввічлива. Спокійна.

Нестерпна. 

Сільвер знав таких людей. 

Вони виростали в маєтках із високими парканами, їли зі срібла й усе життя вважали, що слово «ні» — це лише початок переговорів. 

— Отже, — нарешті заговорив Альберт, — умови залишаються такими, як ми домовлялися. Ви супроводжуєте мого сина під час його пересування містом, перебуваєте поруч із ним на публічних заходах і стежите, щоб він не залишав маєток без охорони. 

— Я не дитина, — зауважив Маріон. 

— Саме тому я найняв охоронця, а не няньку, — поблажливо відмахнувся Ленард. 

— Різниця поки що неочевидна, — лице Маріона, не було б воно таке скептичне, можна було б приписати до переліку великомучеників. 

Сільвер саркастично усміхнувся. 

— Можу почати годувати вас із ложки. Для аутентичності, — останнє слово він промовив нарочито чітко — точно знущався. 

Маріон застиг у позі навпів привставши зі свого місця і обернувся до Альберта. — Батьку! — обурення аж клекотало. 

— Маріоне? — Альберт показав, що дуже уважно слухає. 

— Він уже мені погрожує, — відверто пожалівся молодий аристократ. 

— Поки що лише жартує, — Альберт потис плечима і знову відсьорбнув чаю, — принаймні,вам разом буде не нудно. 

Сільвер закотив очі. 

Маріон цього не помітив, бо теж активно закочував очі. 

Загроза, через яку дім Вор вирішив найняти стороннього охоронця, була достатньо серйозною, щоб платити добре, і достатньо невизначеною, щоб Сільверу все це не подобалося. 

За останній місяць родина отримала три листи. 

Перший містив непряму погрозу. 

Другий — список місць, які регулярно відвідував Маріон. 

Третій — пасмо його волосся. 

Після цього навіть сам Маріон перестав сперечатися з тим, що проблема існує. Принаймні на кілька годин. 

— Ви можете йти трохи далі? — сухий холодний офіціоз у їхньому тандемі слугував замість мечів. 

— Якщо я відійду ще далі, то не зможу вчасно захистити вас, мілорде, — ледь не позіхаючи від нудьги відмахнувся охоронець. 

— Ви буквально дихаєте мені в потилицю, — прошипів Маріон. 

— Значить, я досить близько, аби ви залишилися живим, — потис плечима Сільвер, майже без уїдливості. 

— На нас витріщаються, — спробував останній аргумент Маріон. 

— Тому що ви волаєте як навіжений, мілорде, — натягнуто і театрально фальшиво вишкірився Сільвер. 

Вони йшли центральною вулицею Теори. 

Маріон мав зустрітися з якимось чиновником, ім'я якого Сільвер забув одразу після того, як почув. Навколо вирувало місто: гуркотіли колеса екіпажів, торговці перекрикували одне одного, пахло випічкою, кіньми й димом.