Пролог

До зустрічі з Маріоном Вором життя Сільвера складалося з доріг. 

Вони тягнулися крізь нього однаковими смугами пилу й каменю, не залишаючи по собі нічого, крім утоми в ногах. Міста змінювали вивіски, корчми — запахи, замовники — голоси, а Сільвер ішов далі з тією впертою байдужістю людини, яка давно навчилася не питати, що залишає позаду. 

Навіть пори року він вимірював не цвітінням і не снігом, а тим, наскільки важким ставав плащ і як швидко вночі холонуло залізо меча. 

Він не милувався світанками над горами, не рахував зорі над нічними стоянками й не зберігав у пам'яті назв міст, крізь які проходив. 

Дорога була відстанню між одним замовленням та іншим. 

Один день змінював наступний. 

Одне обличчя — інше. 

Одні люди платили йому за те, щоб він захищав їх від інших людей, які заплатили комусь іншому, щоб їх убити. 

Сільвер давно перестав шукати в цьому сенс. 

Він був найманцем. І дуже хорошим найманцем. 

Таким, про якого згадували, коли потрібен був меч без зайвих запитань. 

Він умів убивати. Умів чекати. Умів спати на голій землі й прокидатися від найтихішого шелесту трави. Умів не прив'язуватися до людей, яких завтра міг більше ніколи не побачити. 

І найбільше пишався саме останнім. 

Бо прихильність була розкішшю для тих, кому було куди повертатися. У Сільвера такого місця не було. 

Тому, коли йому запропонували чергову роботу, він навіть не запитав імені людини, яку мав захищати. 

— Дворянин? — уточнив він. 

— Молодший син дому Вор. Важлива людина при дворі, — хмикнув адміністратор гільдії,вписуючи ім’я найманця. 

Сільвер скривився. Дворян він не любив. 

— Надовго? — але гроші самі собою не розмножуються. 

— Поки не мине загроза. Лихі зараз часи пішли, а тільки здавалося усе на лад стало… — продовжував бідкатися чоловік уже сам до себе. 

— Яка платня? — це було, напевне, єдине насправді важливе питання. Почувши суму, Сільвер погодився. 

Так просто найманець зустрів людину, заради якої одного дня відмовиться від усього, що йому запропонує Імперія. 

До зустрічі із Сільвером життя Маріона Вора складалося з обов'язків. 

У домі Ворів усе мало належне місце: столове срібло — у високих шафах, портрети предків — уздовж головної галереї, сини — у визначених для них ролях. Маріон із дитинства знав, яким боком повернутися до художника, як тримати келих на офіційній вечері та скільки секунд дозволено мовчати перед відповіддю старшому за титулом. 

Єдине, чому його ніколи не вчили — як зрозуміти, чого хочеться йому самому.

На відміну від найманця, він мав дім — величезний. Зі слугами, садами, мармуровими сходами та фамільними портретами, очі яких проводжали кожного представника роду коридорами. 

У Маріона була родина. Було ім'я. Освіта. Гроші. 

Майбутнє. 

І жодна частина цього майбутнього не належала йому. 

Ще дитиною він засвоїв, що син дому Вор не мав права просто чогось хотіти. Якщо точніше, він мав хотіти лише всього правильного. 

Правильно вдягатися. Правильно говорити. Правильно сидіти за столом. 

Знати, кому вклонитися нижче, кому простягнути руку, а кому достатньо кивнути. Усміхатися тим, кого не можеш терпіти. Мовчати, коли хочеться кричати. 

Одного дня одружитися з дворянкою, яку оберуть не його очі й не його серце, а потреби дому Вор. 

Маріон робив усе це бездоганно. Він був хорошим сином. Хорошим братом. Хорошим дворянином. 

І поступово забував, чи був він хоч коли-небудь просто Маріоном. 

Того ранку він стояв біля вікна, коли батько повідомив, що через підвищену небезпеку до нього приставлять особистого охоронця. 

— Мені не потрібна нянька, — обурився молодий чоловік. Жоден божевільний у цьому місті не наважився б перейти йому дорогу. 

— Її високість, посланиця Елірея люб’язно повідомила наш двір про майбутню загрозу. Я прожив до цього віку не тому, що ігнорував подібні застереження, — старий лорд Вор не був лихою людиною, однак у впертості його ще ніхто не здолав, — Доки палац не скаже, що загроза минула, ти матимеш охоронця. Це не обговорюється. 

Три слова, які Маріон чув усе життя. Він випрямився і стис руки в кулаки. “Це не обговорюється”. 

— Звісно, батьку, — усміхнувся Маріон досконало відданою посмішкою. 

За кілька хвилин двері відчинилися. 

До кімнати увійшов півельф. 

Високий. Похмурий. Одягнений так, ніби поняття пристойного товариства було йому особистою образою. Меч висів при боці, а на обличчі застиг вираз людини, яка вже ненавиділа кожного присутнього. 

Він навіть не вклонився як слід. 

— Сільвер, — представився незнайомець. 

Маріон глянув на нього. Сільвер глянув на Маріона. 

Жоден із них не відчув нічого, крім, можливо, крихти відрази.

У кімнаті не заграло раптової музики і нічиї серця не вирішили моментально розтанути від надприродної жаги. 

Не було того невидимого дотику долі, про який так люблять писати поети. Маріон подумав: 

“Який невихований.” 

Сільвер подумав: 

“Який самовдоволений.” 

Через десять хвилин вони вже сперечалися. 

Через годину Маріон попросив батька знайти іншого охоронця. 

Через два дні Сільвер заявив, що жодні гроші не варті товариства «цього розмальованого павича». 

Через тиждень вони знали, як роздратувати одне одного одним поглядом. Через місяць Сільвер уперше розсміявся з жарту Маріона. 

Аристократ тоді замовк. 

— Що? - одразу ж нахмурився Сільвер. 

— Нічого, — відмахнувся дворянин, не бажаючи руйнувати цієї миті. 

— Ти так дивишся, — охоронець не зміг одразу підібрати слів, і Маріон вирішив не чекати на них. 

— Просто ніколи не чув, як ти смієшся, — він просто потис плечима та відвів погляд.