Маленький стрибок у невідоме

Ранок почався правильно — і саме тому одразу не склався.

Соломія прийшла в редакцію трохи раніше за інших. Коридори ще не встигли наповнитись голосами, тільки десь у дальньому кабінеті тихо клацали по клавіатурі. Вона повісила пальто, поставила сумку на стіл і відкрила ноутбук з тією зосередженістю, з якою зазвичай починала робочий день.

Сьогодні все мало б іти як завжди: пошта, правки, кілька коротких нарад, новий матеріал, але не йшло.

Вона відкрила файл зі статтею — і дивилась на нього так, ніби текст написаний чужою мовою. Слова були знайомі, логіка зрозуміла, але всередині не виникало нічого. Жодної іскри. Жодного бажання продовжувати.

Соломія зробила ковток кави. Потім ще один. Кава була гаряча, міцна — і абсолютно не бадьорила. Учорашній вечір чомусь не відпускав. Не як спогад про щось конкретне — радше як післясмак розмови, що не стала початком.

Вона згадала того чоловіка з бару. Його спокійний голос, уважний погляд, розповіді про роботу, про тканини, що змінюють колір.

Все було цікаво.

Розумно.

Правильно.

І абсолютно безнадійно.

Він був із тих людей, у яких життя вже розкладене по поличках майбутнього. У цих поличках не залишалося місця для несподіваних почуттів. І це чомусь засмучувало більше, ніж якби він просто виявився нудним.

Вона ще раз глянула на текст. Потім закрила файл. Відкрила знову. Надрукувала одне речення — і стерла.

— Це навіть не творчий ступор, — пробурмотіла вона тихо. — Це якийсь… екзистенційний технічний збій.

Двері без стуку відчинились.

— Я відчуваю запах драматизму, — пролунав знайомий голос.

Василіса зайшла так, ніби це був її кабінет. У руках — паперовий стаканчик із кавою, у погляді — уважність, змішана з професійним інтересом до чужих емоцій.

Вона зупинилась посеред кімнати й уважно оглянула Соломію.

— Ого, — сказала тихо. — У нас тут стан “хочу у відпустку, але не знаю від чого саме”.

Соломія видихнула і відкинулась на спинку крісла.

— Я сьогодні абсолютно нефункціональна.

— Це видно, — кивнула Василіса, сідаючи навпроти. — Ти навіть виглядаєш так, ніби написала в голові три версії роману, та жоден не підійшов.

Соломія усміхнулась краєм губ.

— Учорашній вечір був… дивний.

— Мм, — протягнула Василіса. — Дивний у хорошому сенсі чи дивний у сенсі “знову ці чоловіки, що мають усе, крім нормального особистого життя”?

— Друге.

Василіса співчутливо похитала головою.

— Класика жанру.

Вони говорили довго. Спочатку про вчорашній вечір, потім про роботу, потім — уже просто про життя. Розмова текла легко, час розтягувався, і Соломія поступово відчувала, як внутрішній клубок напруги розпускається.

Василіса вміла слухати так, ніби це було її професією.

І жартувати так, ніби життя — не трагедія, а добре написана іронічна п’єса.

— Тобто, — підсумувала вона нарешті, — у нас є: розумний чоловік без часу на почуття, стаття без настрою і ти без робочого драйву. Чудовий комплект.

— Дякую за систематизацію моєї безнадії.

— Я тут, щоб навести порядок у хаосі, — серйозно сказала Василіса.

Соломія зітхнула, але вже без тяжкості.

— Гаразд. Досить. Треба працювати.

Вона підтягнула ноутбук до себе ближче, відкрила новий файл і змусила себе зосередитись. Пальці лягли на клавіатуру.

Речення почало складатися.

Одне.

Друге.

Третє…

І раптом екран мигнув.

Потім ще раз.

І згас.

— Ні, — тихо сказала Соломія.

Ноутбук видав якийсь сумнівний звук — щось середнє між зітханням і тонким писком — і остаточно вимкнувся.

Вона завмерла.

Натиснула кнопку живлення.

Нічого.

Ще раз.

Знову нічого.

Соломія повільно опустила руки на стіл і подивилась у простір перед собою тим поглядом, у якому з’являється абсолютна капітуляція.

— Я здаюсь, — сказала вона тихо. — Я підозрювала, що працювати сьогодні — погана ідея. Ноутбук просто сформулював це чіткіше.

Василіса підвелась зі стільця з енергією людини, якій тільки-но дали нову задачу.

— Так. Стоп. Без паніки. У нас просто… технічна пауза.

— У мене там незбережений файл.

— Ми його врятуємо.

— А якщо ні?

— Тоді напишеш краще. З досвіду страждання, — спокійно відповіла Василіса.