Обов'язки священнослужителя

(по твору святителя Іоанна Златоуста "Шість слів про священство")

Хто виходить на поприще священства особливо повинен нехтувати славу,
переборювати гнів, бути сповненим великої розсудливості,[1]
адже Священики – сіль землі (Мат. 5, 13).[2]

1. Не нехтуй священство.

Хто недооцінює і не поважає небесне служіння в'язати і вирішити (залишати та прощати гріхи), той прийшов у стан демонського шаленства.[3]

2. Будь розважливим.

Той, хто не довідавшись наперед власної душі і не розглянув труднощі священникової справи, охоче приймає пропоноване, коли приступить до самої справи, тоді по недосвідченості сам перебуваючи в мороці, на довірений йому народ накликає безліч зла.[4]

Душа священика повинна бути зовсім чистою від прагнення до цієї справи; якщо він буде мати упереджений погляд на справу священицьку, то після одержання, його душа займеться найсильнішим полум'ям.[5]

"Якщо хтось єпископства хоче, доброї справи бажає" (1 Тім. 3, 1), але хто не самої справи бажає, а першості і влади, той йде діяти гріх, тому що зв'язаний власним жагучим станом душі.[6]

Хто не бажає величатися цією владою, той не боїться і позбавитися її, а не боячись цього може робити усе, з властивою християнам свободою; хто боїться вигнання з священства терпить жалюгідне рабство, поєднане з багатьма нещастями і часто примушений буває ображати, і людей, і Бога.[7]

Хто підпав вигнанню із сану, не зробивши нічого непристойного і противного цьому достойному служінню, той уготовляє несправедливим суддям покарання, а собі велику нагороду.[8]

3. Розглянь усе.

Необхідно, щоб той, хто наміряється вступити на цей шлях життя, наперед добре розвідав усе, стосовно до цього служіння, і потім приступав до нього.[9]

Тут маються на увазі не тільки елементарні знання теології, богослужіння, але й усвідомлення буденних радостей, турбот і обмежень пов'язаних зі складними взаєминами у церковному суспільстві.

4. Не гнівайся дарма.

Тих хто гнівається дарма, особливо потрібно віддаляти від обителі священства.[10]

Тому, найголовніший обов'язок ставленика, викорінювати цю пристрасть.

Якщо настоятель не морить себе голодом і не ходить босими ногами, це анітрохи не шкодить церковному суспільству; а лютий гнів заподіює великі нещастя, як самому підданому цій пристрасті, так і ближнім.[11]

Ніяк не можна священикам сховати свої недоліки і навіть малі з них, незабаром, робляться відомими.[12]

Тому, душа священика повинна з усіх боків блищати красою, щоб вона могла і радувати, і просвіщати душі, які на нього дивляться. Гріхи людей незначних, чинені як би в мороці, гублять тільки їх одних; а гріхи людини значної і багатьом відомої, наносять усім загальну шкоду, роблячи занепалих більш недбайливими про добрі подвиги, а уважних до себе, розташовуючи до гордості.[13]

Люди бідні через тяжкості життя часто бувають особливо дратівливі, якщо ж настоятель дратується на них, то ані трохи не полегшуючи їх відчаю від бідності милостинею, збільшує її тяжкість своїми докорами.[14]

5. Будь щирим з Богом.

Якщо любиш Мене, "паси вівці Мої" (Іоан. 21, 15). Не для того запитав Бог, щоб довідатися, але щоб звернути на це служіння особливу увагу. Показати нам, як для Нього це важливо, якщо любимо Його, візьмемо на себе це служіння, що полягає в піклуванні про Його Будинок.[15]

Господь наш Ісус Христос міг би сказати Петрові: якщо любиш Мене, подвизайся в пості, спи на голій землі, чи навіть не спи безперестану, захищай гноблених, будь сиротам замість батька і матері їх замість чоловіка; але тепер, залишивши все це, що Він говорить? "Паси вівці Мої".[16]

Якщо душевна неміч робить ставленика некорисним для цього служіння, то чи вимагає пояснення відмовлення його.

Якби хто маючи можливість виконувати цю посаду так, як хоче Христос, ухилявся б від неї, то тоді і варто було б дивуватися при цьому.[17]

Ніхто з людей не знає краще ніж ставленик, готовий він до служіння або ж ні. Важливо бути щирим з Богом, коли готовий, йди і служи Йому.

Хоча б і тисячі людей призивали і примушували до священства, повинно не на них дивитись, але наперед випробовувати свою душу і досліджувати все ретельно, і потім уступати тим хто примушує.[18]

6. Не слався марно.

Я знаю багатьох хто проводив усе життя своє в самітництві і морив себе постом, які, поки перебували в самоті і турбувалися про себе, догоджали Богові, і щодня  більш і більш процвітали в цьому любомудрії, а коли з'явилися до народу і повинні були виправляти неуцтво людей, тоді одні з них виявилися із самого початку нездатними до цієї справи, а інші, хоча через потребу і продовжували служіння, але, залишивши колишню строгість життя, заподіяли велику шкоду самим собі і не принесли ніякої користі іншим.[19]

Приймаючи священство, повинно бути гідним і негордим, суворим і прихильним, владним і товариським, принциповим і послужливим, смиренним і нерабським, строгим і лагідним.[20]