Новий фронт: Адаптація

Ще за багато років до повномасштабного вторгнення Росії в Україну я створив свою невеличку компанію, що спеціалізувалася на фасадних роботах. Ми здебільшого займалися завданнями, пов'язаними з висотою: промисловий альпінізм, утеплення та ремонт фасадів, монтаж вентиляційних систем та інші висотні роботи.
Справи йшли добре, і я навіть не переймався, що в один момент усе скінчиться, до чого я йшов усі ці роки.
Буквально за тиждень до війни ми взяли великий об'єкт на Дарниці — утеплення фасаду двадцятишестиповерхового будинку, це був вентиляційний фасад. Робота вимагала значної підготовки. Я взяв в оренду багато обладнання, зокрема будівельні колиски (без них на такій висоті ніяк), орендували вагончик-побутівку, докупили необхідний електричний інструмент, гайковерти й таке інше.
Вже 23 лютого 2022 року у нас усе було налагоджено, і ми розпочали роботу. Перший робочий день на новому об'єкті пройшов вдало. Ніхто не очікував, що буде завтра. За планом, робота мала йти своєю чергою, своєю течією.
Але ранок 24 лютого змінив усе. Почалася війна.
У нашій команді були хлопці з Білої Церкви. Коли почалася війна, десь біля п'ятої ранку, вони все-таки змогли до мене додзвонитися. У слухавку я почув запитання, мабуть, уже по роботі. Я відповів: "Скоріше за все, так... і не лише тільки по роботі, нажаль."
Я чітко розумів, що без військового квитка зараз, після першої невдачі, ані до Тероборони, ані до ЗСУ мені не потрапити. Проблема посилювалася тим, що військовий квиток я загубив ще дуже й дуже давно. Я його не відновлював, бо думав, що він мені вже не знадобиться. Хто ж міг подумати, що нас спіткає повномасштабна війна?
Стало остаточно зрозуміло: найближчим часом потрапити до лав захисників я не зможу. У голові вирувала безліч думок: як жити, що робити далі.
Наш об'єкт, який ми розпочали напередодні війни, я розумів, що заморожується на невизначений термін. Потрібно було якось вивезти хоча б інструменти — адже це чималі гроші. Я також усвідомлював, що потрапив на фінансові втрати, бо чимало коштів було вже вкладено в цей новий об'єкт.
Залишатися в столиці я більше не бачив сенсу. До Тероборони потрапити не міг, робота повністю зупинилася, а саме місто поступово вимирало. Це був фініш київського етапу життя аж до сьогодні. Тому що сьогодні уже 2025 рік, і я вже третій рік у війську.
З усього обладнання та інструменту, який ми завезли на наш новий об'єкт напередодні війни, мені вдалося забрати лише частину.
Та й доїхати до об'єкта було не так легко. Скрізь нас зупиняли військові, перевіряли документи, машину, з’ясовували, куди ми їдемо, і так далі. Зупиняли не тільки на блокпостах, яких було чи не на кожному перехресті, а й просто підрізали машину, вимагаючи зупинки для перевірки. Спецпризначенці шукали ДРГ. Претензій у нас до них не було — ми все розуміли.
А на самому нашому об'єкті, оскільки це була висотка (двадцятишестиповерховий будинок), вже розташувалися військові. Одним словом, покрівля цього будинку була ідеальним місцем для роботи хлопців із ПЗРК по повітряних цілях. У той час у столиці було дуже багато таких висотних об’єктів, і наш був не єдиний. Київ готувався до оборони.
Майже цілий день пішов на те, щоб з Осокорків доїхати на Дарницю і забрати хоча б частину інструментів. Лише частину, бо в глибину об'єкта, де було розташоване ще одне наше приміщення, мене вже не пустили. Військові мотивували це тим, що там небезпечна зона. Вдалося забрати тільки те, що знаходилося в нашому вагончику-побутівці, оскільки він стояв поряд із в'їзними воротами.
Того ж вечора, дивлячись на хаос і військовий лад, я прийняв остаточне рішення: повертаюся до себе в місто.
У перший тиждень вторгнення виїхати зі столиці було надзвичайно складно. На вокзалах, особливо на Центральному, були тисячі охочих, і потрапити на потяг чи хоча б якийсь автобус, які ще курсували, було майже нереально. Про громадський транспорт у межах міста я вже мовчу.
Дещо ще працював метрополітен: станції служили для людей бомбосховищами, а поїзди ходили дуже рідко і не за всіма напрямками та зупинками.
Мені потрібно було якось дістатися Стоянки — села за Києвом по Житомирському шосе. Там мене мав чекати мій знайомий, з яким я домовився, що він приїде і забере мене зі столиці.
Пропланувавши маршрут до нашого місця зустрічі, я побачив, що це понад двадцять кілометрів навіть від станції метро "Льва Толстого", бо тільки туди я міг доїхати з Осокорків. Далі потяги вже не курсували. Але інших варіантів не було. Мені будь-яким способом потрібно було наступного дня надвечір потрапити до Стоянки, тож на ранок я запланував свою "маленьку подорож".
У моїй невеликій сумці були лише найнеобхідніші речі та документи. Я взяв тільки те, що вважав за потрібне. Дорога була далека, і я розумів, що від "Льва Толстого" до Стоянки мені доведеться йти пішки, тому зайвого не брав.
Мій маршрут пролягав через Центральний вокзал та автостанцію, яку всі знають як "Яма". Саме там я побачив, що насправді відбувалося у цих частинах міста в перші дні вторгнення. Метушня, невідомість, страх — ось що було видно в очах людей, які відчайдушно намагалися виїхати зі столиці. Це було вже зовсім не до жартів, адже в країні розпочалася справжня, страшна війна, яку більшість населення, включно зі мною, бачили досі лише з екранів телевізора.
Не скажу, що було легко, але я все ж таки зміг дістатися околиці міста. Навіть біля метро "Житомирська", неподалік автостанції "Дачна", ще працював один мінімаркет. Людей усередині було дуже багато, але я дочекався своєї черги і зміг дещо купити. Пам'ятаю, це були якісь сосиски, щоб поїсти, і пляшка води. Та вода, яку я брав із собою, по дорозі скінчилася. Я пройшов містом від "Льва Толстого" в районі п'ятнадцяти кілометрів до "Житомирської", і до Стоянки лишалася лише одна пряма. Ця пряма становила ще десять кілометрів, але я знав, що треба йти тільки вперед.
Вийшовши за межі міста, вже була дуже помітна присутність військових. І чим далі від Києва, тим їх ставало більше. Чому саме сторона Житомира була настільки насичена технікою, я зрозумів пізніше. Їздили танки, техніка протиповітряної оборони, БМП і звичайні БТРи. Враження від побаченого неможливо передати. На військовій техніці сиділи зовсім молоді хлопці — звичайні строковики. У їхніх очах я не бачив страху; був лише позитив, іскра впевненості. Вони були готові захищати свою країну без жодних вагань.
Уже майже перед річкою Ірпінь, за декілька кілометрів від Стоянки, мене зупинили військові. Знову перевірили документи, запитали, куди прямую, і відпустили. Мені попереду лишався міст через річку Ірпінь, а далі — вже недалеко мій пункт призначення, де чекав знайомий.
Міст наші військові вже встигли підірвати, але перейти його все ж таки була можливість. Внизу, у річці, лежав легковий автомобіль. Мабуть, він був на мосту саме в момент вибуху. Придивившись, було помітно, що всередині нікого немає. Це було полегшення, бо я вже думав про жертви. Слава Богу, обійшлося без цього.
Пройшовши цей відрізок дороги від Києва до Стоянки, мене почало мучити сумління. У думках вирувало: ці молоді хлопці на техніці взяли до рук зброю, щоб захищати свій дім, а я ніби тікаю. Ті військові, які перевіряли мої документи, мабуть, також думали, що я боягуз, тому й тікаю подалі від війни. Мене мучило це, і мучило дуже сильно.
Тому всю дорогу до дому, окрім думок про близьких, я постійно обдумував: чим я можу зайнятися, що буде корисним нашій країні для перемоги над агресором? Відповідь була одна: потрібна адаптація до реалій, які спіткали нашу країну .
Моє рідне місто також зазнало великих змін. Скрізь на в'їздах були блокпости, Тероборона, діяла комендантська година. Безліч патрулів перевіряли документи, особливо в темну пору доби.
Тривала активна підготовка до можливого прориву ворога з Білорусі. Дії противника в перші дні війни ніхто не міг прорахувати, тому спрацьовувало правило: "Хочеш миру — готуйся до війни". І ця війна вже йшла повним ходом. Розвідка інформувала про доволі велике угруповання противника на кордоні нашої області. Тому військова адміністрація робила все, щоб у разі прориву дати ворогу сильний опір.
На відміну від Києва, у наших магазинах і супермаркетах проблем із продуктами не було: полиці та холодильники були заповнені на будь-який смак, і це було добрим знаком. Проте в очах містян була помітна невпевненість у завтрашньому дні. Хтось, маючи змогу, виїжджав за кордон, хтось — у село, подалі від обласного центру.
У місті панувала тривожна атмосфера, мабуть, як і в решті населених пунктів країни. Адже в перший день війни наше місто також зазнало масованого ракетного удару по військовому аеродрому. Це було дивно: хоча цей аеродром був недійсний ще з далеких 2000-х — усе, що можна, розікрали, розібрали на матеріали, а територія заростала бур'яном, — ворог, напевно, вважав інакше.
Пройшло декілька днів. Я трохи відпочив після дороги з Києва, бо вона була справді важка. Особливо піший маршрут — без звички це доволі чимала відстань, а я ж тоді поспішав, щоб встигнути до Стоянки. Усі ці дні я збирався з думками, що робити далі, і в мене вже був свій план дій.
Оскільки я не міг піти ні до ЗСУ, ні до Тероборони, я вирішив діяти інакше. На той час я вірив, що війна, яка розпочалася, є конфліктом між владою Росії та України, і що більшість жителів Росії не причетні до того, що сталося, і не хочуть війни. Я вирішив усіма можливими способами донести до них, що потрібно зупинити це кровопролиття, що все, що сталося, — це лише в інтересах їхньої влади. Я дуже надіявся і вірив, що буду почутий, що це змінить ситуацію. Що люди в Росії вийдуть на протести і намагатимуться донести до влади, що не слід воювати з Україною.
На жаль, я помилився. Про це я дізнаюся зовсім скоро.
Перебуваючи вдома, через соціальні мережі та месенджери, я швидко зібрав невеличку команду однодумців. Наша ціль була одна: якомога більше донести правдивої інформації до жителів Росії про те, що насправді відбувається в нашій країні.
Їхня пропагандистська машина працювала на повну, а їхні медіа висвітлювали лише те, що диктувала верхівка Кремля. Ми почали інформувати росіян про те, як їхні війська вбивають мирних жителів, як руйнуються наші міста й села. Усе це ми робили через Facebook, Twitter, YouTube та TikTok: робили розсилку повідомлень, створювали спільноти та групи.
Весь акцент нашої роботи був на тому, щоб спільно якось зупинити цю війну. Ми наголошували, що звичайні люди не винні в тому, що відбувається, що має бути зупинено кровопролиття і що слід достукатися до російської влади.
На початку нашої діяльності все йшло добре, згідно з нашим планом. Було чимало однодумців серед росіян, які також були проти цієї жахливої війни. Але, на жаль, серед них також було багато й тих, хто в усьому звинувачував міфічних "бандерівців", "хунту", "фашистів", або ж стверджував, що у всьому винні американці та НАТО. Одним словом, пропаганда російської інформаційної машини працювала бездоганно.
Десь через місяць наша робота почала згасати. З російського боку почалися блокування акаунтів, і люди вже не так відкрито висловлювали свою думку. Я помітив, що ті, хто підтримував війну, без проблем публікували свої пости, і їх ніхто не чіпав. А ті, хто був проти, відразу зникали з мережі.
Через ще деякий час я зіткнувся з абсолютною байдужістю російського населення. Вже не було ні обговорень, ні співчуття, наприклад, щодо того, як їхні військові розстрілювали мирних жителів у тій же Бучі чи Ірпені. Росіяни почали вірити в те, що саме ми винні в тому, що почалася війна. Що якби не європейський курс нашої країни, то все було б добре.
Хоча ми, жителі вільної, незалежної країни, самі маємо право обирати, як нам жити і з ким дружити, а не підлаштовуватися під когось. Але, на жаль, вони всі думали інакше. Вони всі марили своїм СРСР і, мабуть, досі вірять, що колись "радянський союз" знову відновиться.
Наш маленький проєкт із врегулювання конфлікту пішов на дно. Усі наші зусилля виявилися марними. Війна ж набирала лише більших обертів.
Фінансові заощадження в мене ще були. Це були кошти, які я, як і більшість людей, потроху відкладав. У подальшому я планував вкласти їх у розвиток справи, а не просто тримати "під матрацом". Але через війну я вже потрапив на гроші через заморожений об'єкт у Києві, а жити було за щось потрібно. Тому, звісно, довелося залізти до своїх накопичень.
Оскільки в перші місяці вторгнення мій основний заробіток стояв повністю, доводилося постійно брати гроші з "заначки".
У моєму місті, як і в інших, робота у сфері фасадних послуг повністю зупинилася. Люди не хотіли вкладатися в ремонти чи будівництво, адже ніхто не знав, що буде далі. Війна йшла повним ходом, тому для більшості такі витрати були точно не на часі.
Але заробляти гроші було конче необхідно. Я добре розумів: мої заощадження тануть. Сфера послуг очевидно відпадала. Я не міг просто сидіти без діла й чекати, тому вирішив спробувати себе у торгівлі.
Спершу я хотів зайнятися продажем сирів. У мене були знайомі на місцевому сирному заводі, продукція якого, до речі, була дуже смачна.
Але, коли я розвідав усі деталі, як можна легально продавати цей товар, стало зрозуміло: це мені не підійшло. Занадто багато паперової бюрократії — потрібна була велика кількість дозвільних документів та різноманітних перевірок. Усе це я дізнався в адміністрації нашого місцевого ринку, де планував розпочати роботу.
Так ризикувати я не хотів, адже не знав, як може змінитися ситуація через деякий час. Мені був потрібен такий товар, який я міг би просто купити за гуртовою ціною і продати в роздріб без будь-яких дозвільних документів. Я навіть не хотів реєструвати фізичну особу-підприємця (ФОП). Спершу я планував розпочати торгівлю і, якщо побачу, що є стабільний дохід і цим дійсно можна займатися, тоді вже оформити все офіційно.
Я знаю, що це дещо порушує закон про торгівлю, але я такий — не боюся ризикувати. І, на жаль, у нас така країна, в якій влада здебільшого переживає за себе, а не за прості верстви населення. Тому в нас уже за всі роки незалежності, а можливо, ще з радянських часів, виробився інстинкт самовиживання.
Я обрав стратегічно вигідне місце на нашому Центральному ринку: перший ряд, майже біля центрального входу. Місце було дуже прохідне, що для такої роботи є ключовим фактором.
У місті я швидко знайшов постачальника халви, закупивши для проби невелику партію — кілька ящиків по десять кілограмів. Це став мій основний товар. Халву ми вирішили продавати в роздріб, фасуючи її у спеціальні харчові пакети. Мені допомагав один студент, зрозуміло, не безкоштовно.
Фасували переважно по 350 грамів, можливо, трохи більше, але в жодному разі не менше, щоб покупець обов'язково був задоволений. Звісно, люди могли купити й більшу кількість халви, це було без проблем. Але основний акцент був на тому, що в цей час у людей була скрута з грошима. Для них кожна копійка була на рахунку. Ми вирахували свою формулу доступності продукту і зробили максимально прийнятну ціну: не набагато дешевше, ніж у магазинах, але трохи вигідніше, і, головне, я точно міг запевнити, що халва була свіжа та смачніша.
Перші дні торгівлі я вирішив працювати сам — щоб розвідати все, познайомитися із сусідами по ринку і побачити всю ситуацію, яка тут твориться під час війни. За прилавком перший тиждень стояв я. Цей час я не лише продавав халву, а й аналізував ринок, ціни, дивився, чого є, а чого немає. Я добре розумів, що потрібно доповнювати свою точку товаром, щоб збільшити виторг, і над цим постійно працював.
Ця робота навіть трішки відволікала мене від усвідомлення того, що в країні йде повномасштабна війна і що потрібно якось пристосовуватися до життя в цій складній, на жаль, реальності. Я не хотів виїжджати за кордон, як деякі. Мене тримало тут те, що тут мої рідні та близькі, а також те, що я патріот своєї країни. І я добре розумів, що рано чи пізно все одно потраплю до лав ЗСУ. Я усвідомлював, що ворог у нас сильний і просто так не зупиниться.
Вже зовсім скоро, після того як я налагодив роботу на ринку, мій студент почав вести торгівлю самостійно — він був уже в ролі продавця. На мені ж була здебільшого доставка товару та інші організаційні питання.
Дохід від торгівлі був невеликий. Його вистачало здебільшого на оплату помічнику і зовсім трохи залишалося мені. Люди не дуже купували на ринку, і така ситуація була не лише в мене, а й в усіх на той час. Через війну доводилося економити, і це було добре помітно, як хто що купує: зазвичай лише найнеобхідніше і трошки чогось смачненького, щоб побалувати себе чи близьких.
Йшли тижні, потім місяці від початку вторгнення. Люди почали потроху адаптуватися до такого життя, особливо після того, як російські війська відступили від Києва, Чернігівської, Сумської та Харківської областей.
Наше місто потроху почало оговтуватися й наповнюватися життям. Усі розуміли: треба жити далі, а не просто чекати, що станеться. Перебуваючи вдома, я постійно дивився новини. Усе, що розповідали і показували, було про війну: де просунулися наші війська, де відступили, що знову бомбила російська армія, яка допомога надходить від зарубіжних союзників.
Знову згадали перші дні війни, показали Бучу, Гостомель, а також підірваний міст через річку Ірпінь, який я переходив. Пізніше я дізнався: його підірвали наші навмисно. Ворог тоді просувався на Київ із боку Макарова по Житомирському шосе — саме по тій трасі, якою я виїжджав. Я встиг виїхати буквально за день-два, і по цій дорозі вже йшли бої. І, Слава Богу, на цьому відрізку шляху ворог зазнав втрат від наших військових. Хоча руйнування після цього видно досі: розбомблені будинки, магазини, заправні станції...
Дивлячись новини, я все одно обдумував, як налагодити більш прибутковий бізнес, адже прибутку з ринку мені ледве вистачало. Я бачив, що життя в місті починає оживати, тому вирішив спробувати знову зайнятися утепленням фасадів. Необхідні інструменти в мене були, також було декілька хлопців, яких ще не забрали в армію. "То чому б не спробувати?" — подумав я.
Перші дні мій робочий телефон, на номер якого була розміщена реклама наших послуг, мовчав. Але я розумів: дзвінки будуть не одразу, потрібен час.
На відміну від нашого міста, Київ почав повертатися до звичайного довоєнного життя набагато швидше. У нас у місті люди більше боялися щось робити, ніж у столиці — одним словом, ще досі вагалися. А Київ почав оживати: поверталися люди, відновлювалися будови, відкривалися магазини. Усе це я добре знав, оскільки постійно підтримував зв'язок із друзями та знайомими зі столиці. Мене дивувало, чому наше місто, що знаходиться відносно далеко від зони бойових дій, було налякане сильніше, ніж регіони, ближчі до безжального терору нашого сусіда. Але це, мабуть, було закладено у менталітеті самих наших людей.
Рекламу я традиційно розміщував у соціальних мережах, зокрема на Facebook. Це було ефективніше, ніж звичайні сайти оголошень на кшталт OLX, оскільки люди проводили багато часу саме там, а також у Telegram. Це був найкращий варіант швидко знайти клієнта, і я не помилився. Вже через декілька днів після запуску реклами у нас з'явився клієнт на утеплення фасаду приватного будинку на околиці міста. Настрій був чудовий: це був перший клієнт у нашій сфері діяльності після довгої перерви, спричиненої війною.
Знову, але вже вдома, у мене з'явилася наша маленька компанія з утеплення фасадів та всіх пов'язаних із ними робіт. Я ніби повернувся до звичного довоєнного життя, хоча війна в країні тривала. На той час багато моїх знайомих вже були в Збройних Силах України: хтось на полігонах, а хтось — уже в зоні бойових дій.
По можливості я деяким допомагав матеріально. Річ у тім, що на початку війни, у перший рік, забезпечення в ЗСУ було дуже погане. Не вистачало військової форми, не кажучи вже про бронежилети та інше обмундирування. Тому хлопцям, які стали на захист країни, доводилося купувати багато речей за особисті кошти.
Десь із середини літа та протягом осені 2022 року моя робота лише набирала обертів. Після першого замовлення пішли інші, зокрема і замовлення на висотні роботи — послуги промислових альпіністів, що було нашим основним напрямком. Люди бачили, що війна війною, але жити потрібно далі. Тому наше місто, слідом за Києвом, теж почало повертатися до звичного довоєнного життя.
Якось, оскільки я підтримував тісний зв'язок зі столицею, мені зателефонували київські клієнти, які знали, чим я займаюся. Це вже працювало "сарафанне радіо", а не реклама. Бачачи, що це цілком реально, ми без проблем розпочали співпрацю. Робота кипіла на два економічні фронти: один у Києві, інший — у нашому місті.
Але саме цікаве лише починалося.