Рішення: Крок у невідоме

Вже за декілька днів до повномасштабного вторгнення російської армії в Україну, у повітрі відчутно панувала напруга, важка, похмура атмосфера. Навіть дихати було важко. Всі передчували, що ось-ось має статися щось непоправне, і, на жаль, ці лиховісні передчуття мене не підвели.
Десь о четвертій ранку я різко прокинувся від сильних звуків вибухів. У перші хвилини мій розум відмовлявся вірити: що це може бути? невже почалося? Спроби додзвонитися до когось, щоб зрозуміти, що відбувається, були марними: мобільний зв'язок виявився повністю перевантаженим.
Через деякий проміжок часу стало зрозуміло: російська армія в першу чергу завдала ракетних ударів по військових аеродромах та усіх стратегічних об'єктах — системах ППО та подібних. Ворог прагнув отримати абсолютний контроль над небом, і, на жаль, на самому початку війни він цього частково досяг. Луцьк, Житомир, Київ, та інші міста зазнали масових ракетних ударів. 
Після тієї важкої ночі, коли у вухах ще стояли звуки перших вибухів, увесь день пройшов у суцільних, виснажливих роздумах: як жити далі, що робити, як діяти? У голові ніяк не вкладалося, що той, кого ми вважали майже братнім народом, може напасти на нас із такою підступністю.
Усе моє життя перевернулося. Я досі не міг повірити: у нас почалася справжня, жорстока, безжальна війна з таким великим і, здавалося б, сильним противником, як Росія. Тим більше, що наша армія на той час була розграбована і майже знищена корумпованою системою, яка, на жаль, процвітає і досі, навіть під час війни, — і масштаби її колосальні. 
Цю історію я викладаю за допомогою телефону просто з позицій у зоні бойових дій, звісно, лише коли є час і можливість. Моє головне завдання — донести вам: не слід опускати руки навіть у найскладніших життєвих ситуаціях. Потрібно знайти в собі сили продовжувати рухатися вперед, до своєї мети, до перемоги. І це стосується не лише війни, а й усього нашого життя.
Перший день вторгнення був ніби у якихось голлівудських фільмах: над Києвом часто літали винищувачі, і ніхто не знав, чи це наші, чи ворожі. Вибухи лунали з боку аеропорту Жуляни, а також дуже гучно було в перший день з боку Борисполя і Броварів.
Перед війною я налагоджував своє життя в Києві. Це велике місто, де багато можливостей себе реалізувати, тому останні п'ять років я проживав у столиці. Ніхто ж не знав, що наш сусід усе й для всіх змінить тієї ж миті своїм нападом на нашу країну.
Одним словом, у столиці панував повний хаос. Магазини, а також великі супермаркети спорожніли буквально за декілька годин, люди розмели просто все. Пам'ятаю, я зайшов в один великий супермаркет, щоб купити хліба, і був просто шокований: на полицях, окрім деякої побутової хімії, нічого не було. Молочка, крупи, м'ясний відділ, напої, консерви та інше були просто вичищені під нуль.
На вулицях була помітна метушня людей, які, як і я, не знали, що робити далі. На дорогах були суцільні затори — усі на автомобілях починали евакуацію з міста. Ходили чутки, що ворог швидкими темпами наближається до Києва зі сторони Білорусі, а також з лівобережжя, з Чернігівської області.
Потрібно було щось робити: або також евакуюватися з міста, або йти до тероборони й брати до рук зброю. Я вибрав другий варіант.
Коли почалася війна, наші люди дуже швидко зорієнтувалися, що робити. Більшість не розгубилася, і почали створюватися загони тероборони. Вони виникали по кожному мікрорайону, можна сказати, навіть просто двір будинку збирався й починав діяти, щоб захищати свою домівку. Робилися барикади, укріплення, протитанкові перешкоди, коктейлі Молотова. Одним словом, усі оперативно готувалися дати відсіч ворогові. Пізніше я дізнався, що таке відбувалося по всіх містах, містечках і селах нашої країни, а не тільки в Києві. Люди були готові чинити опір, хоч противник був набагато сильніший за нас як за чисельністю армії, так і за озброєнням, і я це добре розумів.
Через декілька днів вулиці столиці стали безлюдні. Життя кипіло тільки на центральному вокзалі Києва, включно з автостанцією на Ямі, яка поруч. Це було єдине місце, звідки хоч чимось можна було покинути місто. Там були просто тисячі людей, котрі хотіли потрапити на поїзд або автобус. Панував панічний хаос, усі хотіли виїхати. Були величезні черги, яких я ніколи не бачив навіть на популярних футбольних матчах.
З кожним днем місто вимирало. Дорогами їздили тільки озброєні хлопці тероборони та інші спецслужби, оскільки ніхто не міг гарантувати захист від проникнення в місто груп ДРГ противника.
Довго думати, що робити, не довелося — це йшло зсередини. Як це на нас напали? Як це вбивають наших людей? Я ж не буду ховатися, я, як і всі нормальні чоловіки, буду захищати свій дім будь-якими методами. Тому на третій день війни я зі своїм другом вирішив приєднатися до тероборони міста. До нашої компанії також мали приєднатися ще друзі та наші знайомі, ми все вже з ними обговорили й про все домовилися.
Всі наші дії в цей момент відбувалися на одному з мікрорайонів Києва — на Осокорках, які відомі всім. Тоді, як і на багатьох інших вулицях, на проспекті Бажана вже стояв один із блокпостів хлопців із тероборони.
Ми рушили до них. Ми наївно думали, що просто підійдемо, і нас одразу приймуть: дадуть зброю, і ми станемо частиною їхньої команди, вступимо до тероборони.
Проте виявилося зовсім не так, як ми очікували. У Києві все було інакше, ніж в інших містах України, як мені тоді здавалося. Хлопці нам пояснили, що для того, аби потрапити до них, нам потрібно обов'язково спочатку піти у військовий комісаріат. Адресу найближчого військкомату вони нам підказали.
Тільки там, у військкоматі, уже мали визначити, куди нас направити: чи до місцевого загону тероборони, чи до якоїсь бойової бригади. Адже боротьба з агресором в області вже тривала повним ходом, особливо на північному напрямку, зі стороні Білорусі. Ворог швидко наближався до столиці, і це вимагало чіткої координації.
Наступного дня я прокинувся дуже рано. У ці дні, коли почалася війна, нормальний сон став розкішшю. У голові вирувала безліч думок: про те, що відбувається, і про те, що все, до чого я йшов стільки років, в один момент просто обнулилося. Добре налагоджена робота, запланована відпустка за кордоном, та й не тільки. Одним словом, усі мої плани, як то кажуть, пішли коту під хвіст. І не лише в мене — у мільйонів жителів нашої країни.
Після душу, як завжди, я випив кави і почав швидко збиратися. У заздалегідь домовленому місці мене вже чекав мій друг Адамич. Саме з ним ми вирішили сьогодні прямувати до військового комісаріату, який нам підказали хлопці з Тероборони на блокпості.
Наш маршрут пролягав до військкомату навпростець, між будинками, скверами та вулицями. Ми йшли пішки, оскільки громадський транспорт у ті дні в Києві не працював. Автомобіль ми віддали нашим близьким, щоб вони швидко покинули місто і виїхали в село на Черкащину, де було значно безпечніше, адже ми розуміли, що найпріоритетніша ціль російських загарбників — наша столиця.
По дорозі час від часу ми чули звуки важких вибухів: чи то зі сторони Оболоні (хоча до неї було більше десяти кілометрів), чи то зі сторони Броварів. До речі, від Осокорків до цього військового комісаріату, який нам підказали хлопці, теж було не близько. Кілометрів п'ять-шість — це точно, але ми на це не зважали.
Дорогою ми багато обговорювали те, що відбувається. Не обійшлося і без жартів: як швидко відіб’ємо атаки, як війна швидко закінчиться, бо "влада домовиться", говорили про роботу, і про все інше. Стосовно того, що війна закінчиться дуже швидко, ми, без сумніву, помилилися, і помилилися дуже сильно. Війна йшла вже четвертий рік, і кінця їй, дивлячись на наміри ворога, на жаль, досі не видно.
Наш маршрут до військового комісаріату зайняв трохи більше години. І ось ми на місці.
Величезний натовп бажаючих взяти до рук зброю і стати на захист своєї країни був усюди. Сотні чоловіків стояли у чергах, аби потрапити до приміщення військкомату, щоб отримати необхідне направлення — чи то до Тероборони, чи до Збройних Сил України, у якусь конкретну бригаду.
У когось на обличчі було помітне відкрите хвилювання, хтось, так само як і ми з Адамичем, підбадьорював себе жартами стосовно війни, хтось увесь поринув у глибокі роздуми. Але кожен із них точно знав, чому стоїть тут.
Гордість наповнювала моє серце від побаченого: усі ці люди без вагань йшли на захист своєї домівки, йшли на захист своєї Батьківщини. У перші дні повномасштабного вторгнення Росії така ж картина панувала біля кожного військкомату по всій Україні.Більше години ми стояли у черзі, щоб нарешті потрапити всередину приміщення військкомату. Бажаючих, як я вже описав, було просто сила-силенна.
На першому поверсі панувала така метушня, ніби на фінансовій біржі в американських фільмах: всі щось кричать, щось записують, щось намагаються оформити. Не відразу, але через деякий час ми все ж таки дізналися, куди нам потрібно підійти. Піднявшись на другий поверх, ми відшукали потрібний кабінет.
У кабінеті перебувало двоє офіцерів: один, здається, був майором, інший — капітаном. (Я лише зараз знаю нові звання і погони; коли я проходив строкову службу у 2005 році, на погонах були зірочки й лички. За цей час в армії відбулося багато реформ та змін, включно з новими розпізнавальними знаками.)
В цих офіцерів часу на нас було обмаль, адже перед їхнім кабінетом тягнулася ще величезна черга таких самих охочих, як і ми. Перше питання було стандартне: чи проходили ми службу в армії, звідки ми, куди бажаємо потрапити — у Тероборону чи відразу в бойову бригаду.
А далі почалося найцікавіше. Майор каже мені: "Давай військовий квиток, будемо оформляти". Я відповідаю, що я сам не з Києва, лише тут проживаю, і, звісно, не маю військового квитка з собою. Я ж не знав, що почнеться війна і він мені терміново знадобиться! А він мені: "То ти дзвони, нехай тобі його передадуть, і тоді приходь".
Я стояв, як у ступорі. "Ви що, з глузду з'їхали? — промайнуло в моїх думках. — На нас напали! Я хочу йти захищати нашу країну від ворога, а ви мені тут ось цю бюрократію починаєте!"
Посперечавшись з ним декілька хвилин, я зрозумів: моя військова кар'єра закінчилася, так і не почавшись. Навіть якщо б я і захотів, щоб мені передали квиток до Києва, це було нереально. У перші дні війни сполучення зі столицею майже не було, навпаки, усі намагалися якнайшвидше покинути місто. Служби доставки, такі як "Нова Пошта", "Укрпошта", "ІнТайм" та інші, також не працювали.
У країні швидкими темпами розгорталася страшна війна, яка, на превеликий жаль, триває і досі. (А зараз на вулиці вже майже кінець 2025 року.)
На початку війни у військкоматів були свої правила: немає військового квитка — ми просто тебе запишемо, а там уже, коли будеш потрібен, подзвонимо. Це тому, що бажаючих захищати країну було дуже багато, і першочергово забирали тих, у кого вже був військовий досвід та відповідний стан здоров'я. Це зовсім не те, що зараз, коли виловлюють усіх підряд, і нікого не цікавить, чи підходиш ти по стану здоров'я, — головне заповнити план по мобілізованих. Але про цей сумний контраст я розповім у своїй історії трішки пізніше.
Вийшовши з військкомату, ми з Адамичем попрямували назад на Осокорки. У нього, на жаль, також через певні обставини була тимчасова відмова. Щоб потрапити до війська, йому потрібно було дещо підготувати.
Наш маршрут — як до військкомату, так і назад додому — постійно супроводжувався гучними вибухами. Ворог продовжував безперервно завдавати ракетних ударів по стратегічних об'єктах — як на околицях Києва, так і по всій Україні.
Наша перша спроба закінчилася бюрократичним "ні". Але ми не відчували ані розчарування, ані відступу. Ми знали, що це лише одна перешкода, а не кінець шляху. Навпаки, кожен новий вибух лише посилював нашу рішучість: якщо система не готова до нас, ми знайдемо інший шлях захищати свій дім.