Глава 34.

Карина.

Каву я готувала чисто механічно. Краєм свідомості відзначила, що в кабінет квапливо пройшли наші головний інженер і заступник директора по виробництву, значить, що вже всі зібралися. Шеф попереджав, що на зустрічі буде восьмеро і я дев'ята.

У моїй бідній голові біла мішанина з тисячі і однієї думки.

Та, ба! Жодної ділової!

Ось, ну що мені тепер робити, га?

Хоча, чого я морочуся? Ну, Дамаські приїхали до шефа, ну, то й що? Подумаєш! Два роки пройшло! Навіщо дитинство згадувати?

Вилаяла сама себе за необґрунтовану паніку. Потім, як змогла, морально налаштувалася на роботу. Діловито закрила свій ноутбук і сунула його під пахву, щоб протокол вести, бо учора отримала такі інструкції. Рішуче узяла в другу руку повний кавник і рушила уперед, в кабінет шефа, приступати до своїх основних обов'язків помічника керівника. Маленькі фарфорові чашки для кави, вершки і цукор, я в кабінеті, в кутку, на журнальному столику ще з ранку сьогодні приготувала!

Обережненько, трішки, прочинила двері, завмерла, прислухаючись і, заразом, набираючись сміливості увійти. Прямо не розумію, чому мене зараз так ковбасить, чому настільки сильно хвилююся?

- ... а детальний протокол зустрічі вестиме моя помічниця, - чую закінчення фрази, яку промовляє Василь Максимович.

- Ви в ній упевнені? Може, нехай Олександр продублює основні моменти? - упізнала я голос старшого Дамаського, хоча пройшли два роки відколи я його востаннє чула.

Ось, як був осоружним дядьком, так ним і залишився! У душі стрепенулося нехороше почуття до батька Саші, схоже на ненависть, але дещо слабше, швидше, просто нелюбов.

- Абсолютно упевнений, Віктор Сергійович. Моя дівчинка дуже уважна і акуратна, - відповів шеф, а я, не дивлячись на хвилювання, розпливлася в посмішці, так приємно на душі від цих похвальних слів стало.

- А стосовно не розголошування наших домовленостей? Все ж, зайва людина, - знову доноситься до мене осоружний голос Сашкового батька.

Так, що це у мене сьогодні за емоційні гойдалки такі!

- Марина не стороння, вона - моя наречена, - вступив в розмову Максим, а я трохи кавник не впустила від такої новини.

Чому це, цікаво, я не в курсі свого статусу?

- О-о-он воно як.- протягнув Дамаський-старший.

Спочатку я хотіла вскочити в кабінет і негайно спростувати обурливі слова Максима, але, на щастя, відразу оговталася. Що ж, поки, можливо, так, навіть, буде краще.

- А Ваша помічниця, випадково, не Курчатко Марина? - примружившись, запитав батько Сашка.

- Саме так, Курчатко Марина. А, що? Ви з нею знайомі? - одразу запитав Василь Максимович.

- Так, довелося. Вони з моїм сином вчилися в одному класі, в школі. Перше кохання і таке інше. У нас з дружиною, скажу чесно, залишилася не найкраща думка про цю дівчину, - в голосі чоловіка мені почулося кепкування.

І тут, Василь Максимович мене безмірно здивував і збентежив.

- Ось і добре, - відповів він. - Мені б не хотілося воювати з Вами за майбутню невістку, тому, що ми з сином вам її ні за що не віддаймо. Тим більше, в нашій сім'ї складається найпрекрасніше враження про цю дівчину, і ми усіма силами підтримуємо вибір Максима.

Дивно! Чому я цього прекрасного враження у батьків Максима абсолютно не помітила? І в чому підтримка? У тому, що Василь Максимович на роботу мене узяв і чіпляється до кожного чиху? Що відбувається? Втім, зараз ці слова шефа були дуже доречні і приємні.

Не витримала і увійшла. У кабінеті на декілька секунд запанувала тиша.

Під пильним спостереженням присутніх, я стала розносити каву, неголосно пропонуючи додати цукор і вершки. Тонко побрязкував посуд. Було так тихо, здавалося, буде чутно якщо муха пролетить, а моє власне дихання шуміло у вухах, мов ураган.

Швидко закінчила з кавою і, встановивши ноутбук, влаштувалася з самого краю столу. Мої руки завмерли над клавіатурою в очікуванні. Очей я так і не підняла ні на кого з чоловіків, тому реакція гостей на появу моєї персони, залишилася для мене невідомою.

Зустріч почалася. Я зосереджено друкувала, майже не вдумуючись в сенс фраз. Лише через деякий час наважилася обережно кинути швидкий погляд з-під вій на учасників наради. Серце йокнуло. Дамаський-молодший, абсолютно не криючись, пильно розглядав мене. Я швиденько опустила очі і не відразу наважилася підняти їх знову.

Обговорення ділових питань затягнулося. Я, зрідка поглядаючи навкруги, кілька разів помічала, що усю нараду не лише Сашко майже не зводив з мене очей, але й Максим, що сидів поряд з ним, робив те ж саме.

Дамаський- старший також кілька разів удостоювався уваги свого сина, коли щось питав. Але відповіді батькові, не самі слова, а тон, емоційне посилання Саші здалося мені лунали сердито, невдоволено. Судячи з усього, Олександр явно гнівається на татка. Ось це новини! З чого б? Невже через мене? Чи йому просто не сподобалося, що його особисте із сторонніми обговорювали?

Продовження

До речі, я помітила і заклопотані погляди Дамаського-старшого і Василя Максимовича, то на мене, то на своїх синів.