Глава 22.

Карина

Я лежала на довгій дерев'яній лавці в роздягальні, буквально, виваливши на бік язика, мов собака у спеку. Шию перетягувала смугаста синя стрічка з прикріпленою до неї важкою блискучою медалькою, яка звисала донизу і постукувала по залізній ніжці лавочки, коли я намагалася поворухнутися.

Це - моє звільнення від фізкультури до кінця семестру.

Коли я першою пробігла крос, показавши при цьому відмінний результат, викладач з фізкультури вдоволено вигукнув:

- Дуже добре, Курчатко! У суботу йдеш на змагання з легкої атлетики від нашого університету.

- Вікторе Миколайовичу, я не можу! - заволала я, гарячково вигадуючи досить поважну причину, як на тренера. - Я ... У мене ... Я ніяк ...

- Якщо підеш, зарахую відпрацювання двох, ні, трьох, пар!

В моїй голові запрацював калькулятор, три пари - це шість годин, а на змагання витрачу максимум три.

- Чотири пари - і я міняю будь-які свої дуже важливі плани! - вступаю в торгівлю за додатковий час.

- Призове місце, будь-яке, і залік автоматом без відпрацювання і відвідування фізкультури до кінця семестру! - миттю підтримав мою торгову ініціативу Віктор Миколайович.

І я здобула йому цю чортову медальку! Тільки до сих пір нормально дихати не можу і все тіло тремтить, як новорічний пудинг на таці.

Весь тиждень у мене був чудовий настрій.

Заповітна медалька перекочувала до рук Віктора Миколайовича, а я отримала вільний час для того, щоб спокійно виконати індивідуальні завдання і надолужити навчання. Щоправда, неоднозначні погляди викладача з фізкультури мене трохи насторожували. Коли він поглядав на мене, складалося враження, що він знайшов скарб і роздумував, куди б його прикопати для збереження або подальшого використання.

Наприкінці осені дуже похолодало.

Хоч майже нікуди не ходила, в тонкій демісезонній куртці і осінніх черевичках, котрі я прихопила ще влітку, коли поїхала з дому, встигала ґрунтовно замерзнути, навіть, поки перебігала між корпусами університету або по дорозі на роботу в кафе, хоч воно знаходилося всього в десяти хвилинах ходи від мого гуртожитку.

На моїй карті були гроші, але я не поспішала щось купувати. Так, я отримувала стипендію, мала заробіток в кафе і які-не-які чайові. Проте, мені було страшенно незвично жити у таких злиднях. Безгрошів'я несподівано перетворило мене в страшну скнару. Я, буквально, тряслася над кожною копійкою і за три місяці змогла зібрати невелику, але цілком гідну, суму. А що дивного?

Харчувалася я тільки на роботі і задарма, студентський гуртожиток коштував недорого, необхідні речі на перший час у мене були. Я економила на всьому! Навіть туалетний папір та мило я, не зовсім гарно, час від часу, в разі потреби експропріювала в кафе.

Звичайно, постійно спливали непередбачені витрати. Перш за все, це були навчальні матеріали, які обов'язково потрібно було купити. Потім, наші в групі вирішили скидатися на дні народження і, ніде дітися, а іноді я змушена була купувати прокладки і шампунь.

І все ж, зараз у мене була достатня сума, щоб купити зимовий одяг, але недостатньо впевненості, чи варто мені витрачати гроші на це. Холоднеча ж бо закінчиться.

«Скільки там тієї зими!», - міркувала я. - «Можна теплий светр купити і піддівати під куртку разом з кофтою. А можна, попросити у тітки Люди її жовту кофту? Тоді і без светра обійдуся. Все одно ця кофта на вішалці в кафе без діла висить. Тоді зовсім нічого купувати не потрібно.»

Однак, ставало все холодніше, і я регулярно почала шморгати носом. До того ж, з'ясувалося, що одяг має не абияке значення для оточуючих.

Нарешті, я таки випросила на час жовту кофту у тітки Люди, розраховуючи проносити її всю зиму. Прибігла до університету, одразу зняла кофту і положила її у пакет, віддала той до гардеробу разом з курткою. Але на наступну пару потрібно було бігти в інший корпус через вулицю.

Я помітила глузливі погляди звідусіль і стала відчувати нотки презирства в зверненнях одногрупників, після того, як вони мене побачили у жовтій кофті тітки Люди. Так... Очевидно, що ідея з кофтою виявилася не найкращою і, здається, мені таки доведеться розщедрюватися на саму себе.

У суботу дівчата, мої сусідки по кімнаті, поїхали додому, а я сумно дивилася у вікно на голі гілки тополі і снігову заметіль на доріжці до сусіднього гуртожитку і болісно страждала від думки, що доведеться розлучитися із своїми заощадженнями і купити, хоча б, теплі чобітки.

Раптом без стуку відчинилися двері до кімнати. Я обернулася на звук, і побачила маму.

Продовження

Вона, захекавшись, не одразу привіталася. А я розгублено мовчала, бо її візит був надто неочікуваний, після всього, що вони з татом мені наговорили на прощання. 

Мама втомлено поставила біля своїх ніг дві величезні сумки, що також викликало мій подив.

- Ми з батьком все чекали, коли ти приїдеш, попросиш вибачення... Але, мабуть, вже не дочекаємося, - вона розстебнула кілька верхніх ґудзиків і важко присіла на найближче ліжко, моєї сусідки.

- Мамо… - видавила я з себе, нарешті.