Глава 18.

Карина.

За вікном заливалися веселим щебетом птахи, дзвеніли дитячі голоси. Тепле повітря пізнього літнього ранку легенько колихало фіранку, разом з вуличним шумом проникаючи до моєї спальні.

Всю ніч я спала неспокійно, прокидаючись і знову засинаючи. Неохоче сіла на ліжку, приходячи до тями після сну і прислухаючись до звуків за вікном. У цей момент, повна байдужість навколишнього світу до моїх проблем здалася мені на диво образливою.

Зітхнувши від несправедливості цього світу, непомітно прослизнула у ванну і потім відразу повернулася в ліжко. Знову лягла, відвернулася до стіни. Не хочу сьогодні нікого бачити і ні з ким розмовляти.

Тенькнув смартфон. Цікаво, як це Маринчині батьки розщедрилися на таку дорогу іграшку для єдиної доньки? Або це не вони? Простягнула руку і взяла його до себе в ліжко. Треба ж! Прийшло повідомлення від зрадника. Чомусь зараз я звинувачувала Дамаського у всьому поганому, що зі мною сталося, бо не захистив.

"Вітання".

В моїй душі піднялася ціла буря.

Тільки що, у ванній, я переконалася, що сліди від ременя зникли всюди, крім обличчя. Мабуть, що батько, після першого удару таки схаменувся трохи від того, що накоїв, але все ж не зміг зовсім зупинитися і просто сильно зменшив силу інших ударів. Тому, напевне, я їх тоді майже не відчувала, і ледь помітні дві смуги на руці і спині зникли до ранку без сліду. Зате обличчю було боляче, особливо, коли насупитися або посміхнутися, а потворна червона смуга на ньому так і залишилася яскравою і припухлою. Здається, що сьогодні моє обличчя стало виглядати навіть гірше, ніж учора.

А він вітається?

Безліч відповідей промайнули в моїй голові і жодна з них не відбивала того, що мені хотілося йому закричати. А в ідеалі - настукати по голові.

«Вийди. Потрібно поговорити. Я під вікном."

Так, зараз! Вже біжу!

Лежу. Але тепер до мене немов струм підключили - зрідка нервово сіпаюся. Хочеться скочити, і таки побігти до Дамаського, щоб врізати йому гарненько по пиці! Я б, може, так би і зробила... якби не потворна смуга на обличчі.

Тому лежу.

Через якусь годину знову приходить повідомлення.

"Ти ображаєшся на мене?"

Ні, звичайно. За що?! Зовсім не ображаюся. Я тебе знати більше не хочу!!

«Маринчин батько - той ще гад, правда?»

Правда! Але тебе це не стосується!

«Ти не бачила, бо закрила обличчя долонями, але, коли він тебе вдарив, я кинувся на допомогу. Мене поліцейський схопив і на місце штовхнув. Потім він сам твого батька вгамував.»

Угу. Звісно. Вішай мені локшину на вуха! Ніхто там мене не захистив, навіть мати! Тепер я потвора!

«Ти плакала і нічого не помічала навколо. А мені просто не дали до тебе підійти. Я намагався."

Ось намагайся і далі! Якнайдалі від мене!

Я так і не відповіла на жодне його послання. Перегорнула телефон екраном донизу і слухала час від часу тенькання, бо приходили повідомлення. Потім, взагалі засунула смартфон під подушку.

Через двері глухо почулися голоси Маринчиних батьків. Сьогодні вихідний і вони вдома. Бачити їх не хочу, тому лежу в своєму ліжку, відвернувшись до стіни.

- Піднімайся і починай допомагати матері! - чую за спиною суворий голос батька, але не повертаюся.

- Знову ременя захотіла? - він підвищує тон.

А я стрімко повертаюся до нього і з лютою ненавистю дивлюся в очі людині, що знівечила мою красу. Чоловік відсахується від мене і мовчки йде з моєї кімнати.

Минуло пів дня. Я, як і раніше, продовжую лежати, вивчаючи візерунок килима на стіні. Зрідка під подушкою оживає телефон. Я не відключаю його, але й не дістаю. Мені вже нудно і хочеться їсти.

Тихенько скрипнули двері в кімнату. Здогадалася по легких кроках і зітханнях, що увійшла мати.

- Марино, може, поїси?

Треба ж! Я одразу абсолютно перехотіла їсти! Відчуваю себе стиснутою пружиною.

- Доню, ти не сердься на батька. Ми так злякалися вчора. Весь вечір тебе шукали. Зателефонували твоїм однокласникам, номери телефонів у вчительки дізналися. Вона теж допомагала. Потім тато у лікарні став дзвонити. А тут з поліції ... Ти там ... Затримана ... Спроба злому ... Ми з ним так поспішали до відділення!

Мама почала плакати, і я мимоволі подивилася на ситуацію її очима. Гаразд ... Вона вже точно ні в чому не винна. Пружина трохи ослабла. Тут мама знову взялася за своє:

- Ой, не про те ти думаєш, доню! Тобі потрібно про навчання зараз, про іспити, про майбутнє своє... Щоб все добре скласти, вчитися більше треба. Встигнеш ще з хлопцями нагулятися. Спідницю задерти та труси зняти - тут багато розуму не треба.

Я раптом подумала про свої драні трусики, що валяються десь у підвалі палацу. Стало соромно і прикро.

Нашу розмову перебив вхідний дзвінок, що пролунав зненацька,. Через хвилину я почула незадоволений і трохи розгублений голос батька.