Глава 16.

Карина.

Я одразу зрозуміла, хто не дозволив мені впасти. Це - Сашко. Як я здогадалася? Не можу навіть самій собі пояснити. Можливо, впізнала його запах, або руки, або знайоме дихання над самим вухом? Ой, мамо моя! Ще б здогадатися, про що він зараз думає.

- Карина? - голос Дамаського звучить тихо і невпевнено.

Однак, те, що з його вуст звучить моє справжнє ім'я, для мене, немов, відро холодної води на маківку. Здригаюся всім тілом.

- Так, це я, - відповідаю пошепки.

Ми стоїмо нерухомо кілька секунд. Раптом, ніби отямившись, Сашко різко розвертає мене до себе обличчям, тримаючи за талію. Я вхопилася за напружені і тверді, як камінь, чоловічі передпліччя, трохи прогнулася назад, і сторожко подивилася прямо в його розгублені очі.

- Що тут, млять, відбувається? Звідки ти вилізла?

Сашко раптово відпустив мене. Я похитнулася, але встояла на ногах. Він же різко ступив до дзеркала. Відсунув його від стіни, швидко провів руками по периметру. Звичайно, зо нічого не знайшов, я це теж проходила, і з силою ляснув розкритою долонею по склу.

- Обережно! - скрикнула я.

Якщо Дамаський розіб'є дзеркало, як я зможу повернутися додому?! Я не готова тут за Маринку все життя посуд мити... або бити.

- Це дзеркало - прохід в паралельний світ. Ми з Маринкою двійники і можемо мінятися місцями в своїх світах, коли одночасно проходимо через нього. Ну... Це ми з нею дослідним шляхом визначили.

- Отакої! - недовірливий Дамаський продовжував прискіпливо оглядати дзеркало, але зараз воно було звичайнісіньким, хіба що занадто старим.

- Цього разу я прийшла на два тижні. Що тут у Вас новенького?

Я намагалася говорити просто і спокійно, немов гульки туди і назад по паралельних світах – для мене звичайна справа.

Дамаський, нарешті, залишив у спокої дзеркало. Кілька хвилин постояв, нахиливши голову, про щось думаючи. Потім, мабуть, вирішив просто взяти до уваги тільки сам факт моєї присутності. Не поспішаючи, хлопець підійшов до мене впритул і глухо доповів:

- Сьогодні вранці ти здала екзамен з мови. А на початку цього тижня ми з Мариною оголосили всім, що вона ... ти ... ви ... - моя дівчина, з усіма наслідками, що випливають ...

- І ... ви з Мариною ... - мені не вистачило витримки продовжити, очі ревниво звузилися, захотілося врізати йому ногою.

А потім, на душі стало так тоскно, на очі навернулися сльози, і я спробувала відвернутися, щоб Дамаський їх не помітив.

- Каришко, дурненька моя, я одразу зрозумів, що вона - не ти, з першої миті! Просто не став її викривати, поки не розберуся, що відбувається. Подумав, що тобі це для чогось потрібно. Не хотів нашкодити. Ти розкажеш?

І я розповіла. Все, докладно, що знала і як розуміла сама. А потім, навіть не помітила, як ми стали цілуватися, тут же, в підвалі. Час перестав для нас існувати, і не тільки час, а всі світи разом узяті – у всесвіті залишилися тільки я і він.

Коли ми трохи оговтались і вирішили, що треба таки йти додому, з'ясувалося, що світло чомусь не включається. До цього воно нам було не потрібне, але тепер я ніяк не могла знайти в темряві свої трусики. Мабуть, хтось відключив світло у всьому будинку культури. Телефон Сашка майже розрядився, в тьмяному світлі мобільного я намагалася і ніяк не могла знайти свою крихітну рожеву ганчірочку.

- Дамаський, от навіщо було їх аж так жбурляти!

- Спокійно, дівчинко. Завтра знайдемо. Я їх, здається, все одно порвав, - він спритно одягнув мені під плаття свої боксери, а сам натягнув собі джинси на голе тіло.

Ми в повній темряві, підсвічуючи мобільним з батареєю на останньому диханні, майже навпомацки рушили з підвалу вгору. У порожньому темному будинку кожен шерех мене смертельно лякав, було непередавано страшно. Раніше про себе думала, що я не боягузлива. Як же я помилялася! Ніч. Величезна порожня будівля будинку культури. Непроглядний морок. У мене не те, що жижки, у мене навіть голос тремтів!

До самого вестибюля, в якому було не так темно, завдяки вуличному ліхтарові за високими вікнами, я відчайдушно тулилася до Сашка, намертво вчепившись в його руку. У хлопця, напевно, залишаться сліди моїх пальців, так неконтрольовано сильно я стискала руки.

Не знаю, як довго ми піднімалися сходами, але, коли через вестибюль дійшли до великих вхідних дверей, вони, природно, виявилися замкнені. Чомусь ми подумали, що зможемо відкрити замок зсередини, але ми помилялися.

- У холі на другому поверсі я бачив великий шкіряний диван. Можна лягти і переночувати там, - запропонував Сашко.

Я тільки кивнула, голос не слухався. Квадратна пляма світла проїхала по підлозі, створюючи ілюзію чийогось примарного руху у вестибюлі, і страх на секунду повністю паралізував мій голос, поки я не второпала, що нікого немає.

Не встигли ми зробити кілька кроків у бік сходів, як раптом, за нашою спиною відчинилися обидві стулки величезних вхідних дверей і почалася божевільня!

Через секунду нас із Сашком грубо повалили обличчям на підлогу, темряву в різних напрямках розкреслювали вузькі мерехтливі промені світла ліхтариків.