Глава 9.

Марина.

При моїй появі з парадного, дверцята однієї з шикарних машин біля під'їзду відчинились і з машини вийшов чоловік. Він ввічливо відчинив задні дверцята автомобіля і з очікуванням подивився прямо на мене. Серце гупало у грудях і мало не вистрибувало через горло від страху, коли я підходила і відчайдушно-нахабно сідала в салон. Будь-якої миті побоювалася грізного вигуку: «Гей! Ти куди лізеш? Хто ти така?».

Але все обійшлося. Чоловік ввічливо привітав мене:

- Доброго ранку, Карино Валентинівно!

Потім, акуратно зачинив за мною дверцята і повіз до школи, тобто, до гімназії.

Всю дорогу я дивилася в затоноване вікно машини на інший, чужий мені, світ. Він здавався чистіше, яскравіше, багатше... А загалом, був дуже схожий на мій.

Досить скоро машина зупинилася на парковці біля добротної п'ятиповерхової будівлі з декількома широкими, уздовж всього фасаду, приступками біля входу. У дворі юрмилися учні. Всі дівчатка в такому ж одязі, як я. Значить, це - форма. Як добре, що я, схопивши в гардеробній перші-ліпші плечики з якимось костюмом, ненавмисне вгадала і одягла саме те, що потрібно для гімназії! Пощастило!

Несподівано, до мене зі спини підскочила Віка, і стала сильно тягнути за сумку-рюкзак. До речі, вона у Карини чудова, з купою симпатичних підвісок. Особливо мені сподобалася маленька пухнаста кішечка з очками з зелених камінчиків, схожих на смарагди. Хоча я їх, смарагди ці, ніколи не бачила, але саме такими уявляю. Кожну штучку на рюкзаку я вчора довго розглядала і всередину сумки подивилася, чого вже там. Зошити у Карини акуратні і почерк у нас дуже схожий, але ось мої оцінки явно поступаються її, особливо, з точних наук. Сподіваюся, що не зроблю Карині великої шкоди всього за один тиждень в її гімназії?

- Гей! Ти чого? - трохи злякано скрикнула я дівчині, розраховуючи, якщо що, на захист водія, який ще не поїхав і стояв біля машини.

- Сьогодні Поля має носити твою сумку, бо її черга, я знаю! Але, Карішо, вона мені, чесно-чесно, поступилася! - заканючила Віка.

- Он як ... - тільки й змогла я видавити з себе.

Віка, мабуть вирішила, що я їй не вірю і заторохтіла.

- Вона мені вчора дозволила. Все чесно, Карішо! Ти ж не проти?

Я тільки головою похитала. Віка радісно посміхнулася і забрала в мене сумку.

- Карино! Доброго ранку!

- Доброго ранку, Кариночко!

- Вітаю!

- Доброго ... вітаю ... добридень ..., – відповідаю і дивуюся: зі мною, що, вся ця гімназія сьогодні привітається?

Від розгубленості відповідаю тільки на перші вітання. На шквал інших - мовчу, бо занадто здивована, але ніхто на мене не ображається. Очевидно, що відповіді від мене і не очікують. Віка йде на півкроку позаду і несе мою сумку.

Біля самих дверей в будівлю від групки привітно усміхнених мені хлопців відділяється Таманський і, теж, з широкою посмішкою йде до мене. Вітається, забирає рюкзак у Віки і, підхопивши мене під руку, веде далі, заливаючись про щось наче соловейко.

Я нічого не втямлю, намагаюся прийти в себе від такої шаленої зустрічі мене, тобто, Карини, в гімназії.

Далі все виявилося ще чудніше і незвично. Перший урок, алгебра, був присвячений результатам підсумкових контрольних робіт з математики. Я неуважно вислухала чимало похвальних слів на свою, тобто, Карини, адресу, а потім, нишком, знайомилася, хто є хто, поки вчителька по черзі оголошувала всі інші результати і докладно нудно коментувала кожну. Втім, я її майже не слухала.

Викладачка вела свій нескінченний монолог, називаючи одне ім'я за іншим, а я порівнювала осіб в цьому світі і у своєму. Отже, крім того, що Сашко Дамаський виявився тут Пашею Таманським, я з'ясувала, що Віка - це Віта, Оля - Поля, а Ганка - Ася. До того ж, я зрозуміла, що ці три дівчинки тут на мене не нападають, а підлабузнюються і догоджають. А сама я не Курчатко Марина, а Курчатко Карина. Що цікаво, Ігор так і є Ігор, тільки не Кутяпов, а Кутєпов. Більше схожих людей я не побачила.

Після математики, несподівано для мене, з'ясувалося, що наступним уроком йде підсумкова контрольна з літератури. Я збентежилася. Звідки мені знати місцеву літературу ?! Немає часу навіть до бібліотеки збігати, швиденько мазнути поглядом по корінцях книг на прізвища авторів.

Далі - гірше. Чомусь дівчата заходили до окремої від хлопців кімнати. Я ж, мало не увійшла туди, куди не треба, рухаючись слідом за Таманським. Тільки його здивований погляд змусив мене пустотливо посміхнутися, начебто, це жарт у мене такий дурний, і я саме збиралася зупинитися. Розвернулася і побігла туди, куди входили наші однокласниці.

Далі дивлюся, а дівчатка почали роздягатися до нижньої білизни і вішати одяг на плечики в шафки. Нерішуче робила те саме. На столі з високими бортиками, що робило його схожим на такий собі ящик на ніжках у центрі кімнати, лежали запечатані пакети. Дівчата брали їх, розривали, діставали вбрання, схоже на мішок, і викидали розідрану упаковку в спеціальну велику корзину, що стоїть у кутку. Цей м'який сірий полотняний мішок з прорізами для голови і рук дівчата одягали на себе та чимчикували до сусідньої кімнати. Я нічого не розуміла, але повторювала за усіма.