Глава 5.

Марина.

Я гарячково намагалася зрозуміти, як таке можливо. Якась частина мене у паніці воліла б взяти ноги в руки і чимдуж тікати з підвалу. Але інша частина, дуже цікава, мала бажання прояснити загадкові обставини і розібратися з тим, що відбувається, тим більше, що дівчина навпроти не здавалася мені небезпечною. Навпаки.

Гіркі думки, що безперестанку насилували мій мозок: щодо Дамаського, який примушував до сексу, моїх батьків, які не розуміли мої проблеми,  Віку з Ольгою та Ганкою, що при кожній зручній нагоді кидалися на мене, мов зграя скажених собак, відступили. Зникли без сліду, бо зараз уся моя істота глибоко перейнялася загадковим, незвичайним, чарівним… Чимось, що живе своїм дивним життям зовсім поруч: моїм власним відображенням, що розмовляє зі мною! Мозок перезагрузився і гарячково почав шукати відповідь на головоломку, що виникла.

Тааак ... Дзеркало встановлене занадто близько до стіни, за ним ніхто не сховається. Або… це - не дзеркало, а скло в рамі, бутафорське, реквізит для якоїсь вистави? Напевне, що за ним є невеличкі відкриті двері до сусідньої кімнати, а ця мила дівчина на мене просто занадто схожа?.. Хтось задумав розіграш, помітивши нашу схожість чи це - збіг обставин? Те, що вона опинилася там, коли я прийшла сюди? Якщо розіграш, то чий і навіщо?

- Я - Марина. А ти? - зважилася нарешті заговорити.

- А мене звати Карина. - відповіло, нібито, моє відображення.

Я з силою притиснула до дзеркала долоню, перевіряючи наявність та міцність прозорої перешкоди. Мої довгі музичні пальці віялом розчепірилися на каламутному склі.

Раптом, Карина, з того боку, рішуче зробила те ж саме.

Скло здригнулося, пішло дрібними брижами і стало, немов, плавитися або танути, мов лід під сонцем, тільки у рази швидше. Через кілька довгих секунд, я відчула долонею, замість прохолодної гладкої поверхні, дотик  теплої людської шкіри. Наші з Кариною пальці зустрілися, синхронно стиснулися, переплелися і утворили замок.

Сама собою злетіла моя друга рука і її долоня дзвінко ляснула об скло. Карина, із невеликим запізненням, повторила мій рух, але її долонька лягла набагато вище. Нічого не відбувалося. Ми міцно трималися одними руками, а другими стали, не відриваючись від скла, переміщатися назустріч одна до одної: я вела долонею по склу догори, а Карина донизу. Ледве, наші руки зустрілися, дійство повторилося. Тепер ми з відображенням на ім'я Карина зчепилися пальцями в замки вже обома руками.

- А що ти тут робиш? - запитала я, вирішивши, що з чогось треба ж починати з'ясування того, що відбувається.

- Прийшла до реквізитора за капелюхом із пір'ям, а його немає на місці. Зазирнула до суднього приміщення, а тут це… дзеркало? А ти?

- Принесла реквізитору футляр з інструментом. Майстерня виявилася зачиненою. Коли почала його шукати, відкрила двері до сусідньої кімнати ...

- І побачила це дзеркало. - продовжила за мене Карина.

Ми знову втупилися одна на одну по різні боки майже прозорої перепони, з'єднані лише долонями. Я подумала, що Карина, так само, як і я, намагалася зрозуміти, що відбувається.

Мабуть, в підвальні приміщення дому культури є ще одні сходи з іншого боку, про які я не знала. Це дуже дивно. Я була впевнена, що відмінно орієнтуюся у цій будівлі, і знаю всі її куточки і закутки.

- Ти бачиш, що це - не дзеркало? - задумливо запитала я.

Дивне скло поки що не знаходило в моїй голові логічного пояснення.

- Спочатку так подумала. Тепер не зрозумію, що це таке. Дивно, що воно ніби тане там, де ми стикаємося. Нумо, ще й ноги з'єднаємо?

Я кивнула і одразу зігнула коліна, притиснула їх до скла. Карина, не зволікаючи, повторила за мною. Схиливши голови, ми вдвох з цікавістю спостерігали за тим, як між нашими колінами щезає перепона. Незабаром, наші колінні чашечки щільно притиснулися шкірою одна до одної.

Карина раптом різко прибрала одну ногу. Моє коліно відразу м'яко штовхнуло, і я, мало не одразу, відчула, що спираються ним на холодну гладку поверхню. Карина повернула своє коліно назворот і дзеркало між нами у тому місці знову розчинилося.

- Тепер, хоч трохи, зрозуміло, як ця дивна штука працює. А якщо всім тілом, га? - азартно запропонувала Карина.

Я мовчки притиснулася до скла, показуючи згоду її неозвученій до кінця пропозиції. Ледве моя копія Карина зробила те ж саме, як скло між нами зникло повністю. Ми, доведені цікавістю до краю, одночасно переступили в кімнати одна одної. Карина одразу підбігла до відчинених дверей і виглянула у коридор.

- Дивно. З цього боку двері в майстерню реквізитора виглядають так само, як і з моєї. Я, до речі, ніколи не думала, що до підвалу є два проходи. А вже палац мого татуся я знаю, як свої п'ять пальців. Точніше, вважала, що знаю. Звідки ці другі сходи взялися? - почувся зовні її голос.

- Чому це, палац твого татуся? Це наш загальний будинок культури. Я тут півжиття провела. На другому поверсі музична школа, яку я закінчила. До речі, мені теж нічого про другі сходи не було відомо, - голосно відповіла я тому, що теж виглядала в коридор.

Все тут було точно так само як з мого боку, тільки трохи чистіше і футляра з інструментом біля дверей до майстерні не було. Мабуть, ці сходи прибирають частіше. Я злегка образилася на те, що Карина «привласнила» своєму батькові наш будинок культури, який за роки став для мене мало не другою домівкою. Вона, до речі, повернулася до кімнати з дзеркалом.