Глава 2.

Карина.

Я тільки повернулася з тренування з тхеквондо. Ледве ніженьки свої, стрункі, довгенькі, додому притягла. Так відмінно ними відпрацювала, що, навіть, не знаю, як завтра вони ворушитися будуть.

І на тобі!

Мені, бачте, конче потрібно, обов'язково, топати на ту важливу репетицію музичної вистави першокурсників. Батько вимагає, аби я була там кров з носу, хоча моя задача - всього-на-всього випхати молодих акторів на сцену в потрібний момент. Таточко сподівається, що я, нарешті, знайду своє покликання у шоу-бізнесі і постійно прилаштовує мене до якого-небудь справи, то на одному факультеті, то на іншому.

Треба повзти до палацу культури... Як же я терпіти не можу ці репетиції! Чому я народилася в родині власників процвітаючої школи мистецтв? Папа безмірно пишається успіхами у своєму бізнесі. Ще б пак! Кожен з наших випускників зробив відмінну кар'єру і заробив пристойні гроші, якщо мав талант. Конкурс на вступ до нашої школи шалений. Злітаються творчі пташки на конкурсний відбір з усіх кінців нашої країни.

Я, природно, в цьому році також буду зарахована на перший курс, проте, як майбутня власниця школи, поза конкурсом. Без усілякого бажання, посяду чиєсь, таке омріяне, місце. А що я можу зробити, якщо закінчую гімназію саме в цьому році, а тато і чути не хоче, щоб я вчилася десь інде?

А я не хочу! Мені не подобаються тонкі душевні пориви творчих людей, розфарбовані обличчя, нескінченна гра на нервах. Ненавиджу приховану за дружніми посмішками жорстоку конкуренцію і, головне, заздрість, таку безпорадну в'їдливу заздрість до того, хто народився талановитішим!

У цьому середовищі заздрять до творчих успіхів, навіть, дружини і чоловіки, що, здавалося б, кохають одне одного! Надивилася на все це за свої сімнадцять років. Ні! Я так не хочу мати з шоу-бізнесом нічого спільного! Проте, хіба батько мене почує? Я його єдина дитина і спадкоємиця! Зараз, наприклад, змушує мене брати участь в постановці музичної вистави першокурсників його, тобто нашої, школи, хоч і в якості простого помічника режисера. Обов’язки найпростіші: слідкувати за сценарієм і вчасно кликати потрібних акторів, аби вони вийшли на сцену.

Сьогодні, як завжди, намагаюся ухилитися, але батько через це на мене сердиться. Він грізно хмурить брови, дивиться суворо. Ой! Здається, зараз я можу залишитися без кишенькових грошей на цілий тиждень, якщо не вдію термінових рятувальних заходів.

- Гаразд, гаразд, татусю! Уже прямо зараз збираюся і біжу! - мило посміхаюся батькові і роблю невинне янгольське личко. Мені це не важко. У свої сімнадцять років я виглядаю, як дитина, на чотирнадцять: наївний погляд, дуже тендітна, та лише на вигляд, фігурка, коротке легке платтячко, ніжки тонкі і довгі, проте сильні. З волосся я, зазвичай, навертаю високо по боках дві гульки, які стирчать, мов короткі товсті ріжки. Як не дивно, та вони підсилюють ефект образу «безгрішної юності», що мені частенько конче потрібно. Мила, трохи дитяча, зовнішність - мої зброя та маскування номер один. Я давно зрозуміла, як цим користуватися, в залежності від ситуації.

- Поспішай, Курча! – батько на очах стає ласкавішим.

Найсмішніше, що, ну вже батько ж, знає мене, як облуплену, і все одно, кожен раз попадається на янгольський гачок. Якщо я і курча, то не від курки, а, не інакше, як хижого птеродактиля.

Після того, як я три місяці тягала костюми на танцювальному конкурсі і діставала бите скло з танцювальних туфель солісток перед виступами, робота помічником режисера здалася мені набагато приємнішою.

До палацу культури від нашого елітного багатоповерхового будинку у центрі міста потрібно пройти всього пару кроків, тому я не стала викликати водія.

Свіжа травнева зелень милувала око своєю пронизливою яскравістю. У повітрі смачно пахтіло грозою. Після прохолодного душу втома після тренування відступила, але я вирішила, що, мабуть, краще, що замовлю на ніч розслаблюючий масаж на усе тіло.

На парковці помітила машину Пашки Таманського. Йому це сріблясте диво батьки на повноліття презентували, ще на самому початку минулої осені. Він увесь навчальний рік пересувався виключно на колесах, скоро зовсім ходити розучиться.

Швидше за усе, зараз мій однокласник на підготовчі курси приїхав. Пашка кілька разів говорив в класі, що після закінчення гімназії хоче в нашу школу вступати.

Он, до речі, і він. Посміхається мені, рукою махає ... Ну-ну. Мені ці догідливі посмішки вже в печінках сидять, я на них давно не реагую.

Правда, Таманський чомусь впевнений, що він для мене особливий. Хоча… Це частково так. Тому, що у нас в гімназії тільки у Пашки була своя власна крута машина, на якій він пересувається сам, без водія. Як же ми усе, без винятку, заздрили йому! Усі!

Особливо його наближеним друзям, яким Пашка зрідка давав трохи покататися на водійському місці. Добра половина дівчат з старших класів нашої гімназії за цей рік розпрощалася з невинністю на задньому сидінні його сріблястою красуні. Особисто я, тільки одного разу проїхала від гімназії до свого будинку. Наївний Пашка був щасливий виконати моє маленьке прохання сісти за кермо. Ох, Таманському тоді здорово дісталося, двічі!

Спочатку від мого батька: біля під'їзду нашого будинку він, випадково, побачив мене за кермом машини, що під’їхала, виволік хлопця з пасажирського сидіння і накостиляв йому прямо біля машини. Потім Пашка отримав страшенний наганяй від свого батька, якому зателефонував мій. Крім того, бідолаха цілий місяць приходив до гімназії пішки, бо машина була під домашнім арештом.

Моє повноліття настало тільки три дні тому, в перший день травня. Коли татусь урочисто вручив мені ошатну коробочку з діамантовим комплектом, я мало не розплакалася від розчарування. Скільки разів я йому про машину натякала! Але тато, бачте, вважає, що, для того, щоб водити автомобіль є водій, а його дорогоцінній донечці досить сісти і сказати «поїхали». Ніякі мої аргументи, про свободу самостійного пересування, великий слухняний механізм в руках, і «у всіх наших є або скоро будуть», не спрацювали. Батько іноді стоїть на своєму, мов скеля!