2.

Здається, Свят справді підготувався. Як інакше пояснити, що в сплячому котеджному містечку він з першого разу, через незліченну кількість поворотів вузькими вуличками, привів мене до цілодобового ресторану на самій верхівці пагорба. Я була подивована до глибини душі тільки цим фактом, а потім мене ще й закутали в теплий картатий плед і відвели на терасу другого поверху. Звідти відкривався такий прекрасний вид, що на мить забракло повітря від захвату. Гори, вкриті густими лісами, і засніжені долини, й будиночки під білими шапочками, наче пряникові. А ще… з-за горизонту повільно розливалося яскраве сонячне сяйво, наче хтось вогонь розлив на небосхилі.

— Какао? — запитав Свят, киваючи на столик позаду мене.

Заворожена видовищем, я навіть не помітила, коли нам принесли великі горнятка гарячого напою. І це стало останньою краплиною в морі мого щастя. Розчулена, шморгнула носом, а тоді, не роздумуючи, ступила до нього та обхопила руками. Притислася щокою до його пуховика на грудях, і з завмиранням серця відчула, як мене обіймають у відповідь.

— Тільки не реви, бо очі простудиш, — поклавши підборіддя мені на маківку, суворо наказав Святослав.

Очі мені затуляла шапка, з’їхавши від його обіймів ледь не до кінчика носа, але я вирішила промовчати і просто насолодитися цією миттю сповна. Коли ще мені випаде можливість пообійматися з ним… і чи випаде взагалі.

Про те, що чекає нас за лаштунками цього земного раю, я намагалася не думати, щоб не псувати собі настрій. Але все рівно, надто уважно роздивлялася хлопчачий профіль, осяяний першими ранковими променями, доки ми пили смачне какао, стоячи на терасі. Слухала його голос, запам’ятовуючи найдрібніші деталі. Закарбовувала кожне зеленкувате вкраплення в його темних очах, ідеальний вигин губ і навіть родимку на шиї. Хоча бачила все це сотню разів, цей здавався мені особливим. Лише моїм.

— Не замерзла? — поцікавився Свят, змусивши винирнути з задуми.

— Ні, — з посмішкою відповіла. — Тут добре…

— Тоді я піду замовлю сніданок, і стане ще краще.

На цей раз сперечатися я не стала, лиш провела його поглядом і, сьорбнувши какао, сперлася ліктями на перила. Під сонячними променями, це місце ще більше нагадувало райський куточок. Біло-зелений, місцями - коричневий, ще дуже тихий та сонний. Складалося враження, що ми зі Святом — лише вдвох у цілому світі.

Тільки-но я про це подумала, як у кишені куртки раптом ожив телефон, налякавши мене. Аж підскочила від несподіванки, розхлюпавши какао на рукав, і тихо лайнулася. Відставивши горнятко на столик, дістала смартфон і спантеличено завмерла. «Ната» — світилося на екрані. Але ж ми наче домовилися не телефонувати одна одній до завершення побачень.

— Привіт? — невпевнено мовила, притискаючи гаджет до вуха. — Щось трапилося?

— Трапилося?! — Здригнулася, встигнувши відвикнути від гучності її емоційного голосу. — Катю, бляха муха, ти кого мені обрала?! Ось, послухай.

Нічого не розуміючи, я почухала скроню, а тоді обережно прислухалася. Але окрім невдоволеного Наткиного сопіння, розрізняла лиш… А, о-о-о… Зрозумівши, чим так не задоволена подруга, пирснула сміхом, який навіть кашлем замаскувати не вдалося. А десь там, на фоні, знову протяжно захропіли.

— Та прокинься ти вже, господи, так і від розриву легень померти можна! — розлючено прокоментувала це Наталі, а тоді спрямувала свій гнів у мій динамік. — А тобі смішно! Ще б пак! Напевно ще солодко дрімаєш в обіймах нашого Євгесика, доки в мене тут під це свиняче рохкання перетинки репаються!

— Якого Євгесика? — Витираючи сльози сміху, я навіть не одразу зрозуміла, про що вона каже.

— Як це, якого? — роздратовано буркнула Натка. — Шуманського, який з тобою в горах. Ти що, п’яна?

Або п’яна, або дурна… Або в Натки не лише перетинка репнула…

Я лиш встигла спантеличено розтулити та стулити рота, не знаючи, що й сказати. Та, почувши за спиною знайомі важкі кроки, розвернулася. І за тим, як різко сповзла посмішка з обличчя Святослава, нарешті все зрозуміла. 

— Я зателефоную пізніше, — пробурмотіла і, скинувши виклик, тремтячими пальцями запхнула телефон до кишені.

Розгублено спостерігала, як повільно наближається до мене Свят, і відчувала, як лавиною накочується паніка. 

— Вона не знає… що ти тут? — прошепотіла, і без того знаючи відповідь.

— Натка? — Здавалося, його спантеличило моє запитання. — Чекай… ти тільки через це так зблідла? 

— «Тільки»?! — вигукнула, сплеснувши руками. — Тобі цього мало?!

— Та розповімо їй… коли повернемося, — невпевнено заявив хлопець.

— Смертник… — ледь не втрачаючи свідомість від шоку, вичавила.

Мене одна лиш думка про таке лякала, а цей самогубець вирішив її втілити в реальність.

— Кать, пішли снідати, а потім усе обговоримо.

Він підійшов ще ближче і зачепив пальцем моє підборіддя, змушуючи зазирнути йому у вічі. Заспокійливо погладив щоку та ледь помітно всміхнувся, коли видихнула, розслабляючись. А все тому, що в мене звично плуталися думки, коли він знаходився зовсім поряд.

— Давай просто підемо? — тихо попросила.