Вже майже годину я ходила кругами, не знаходячи собі місця. І все більше шкодувала, що взагалі погодилася на цю авантюру.
Господи, яка ж дурепа! Куди тільки полізла? Завжди ж вважала, що подібні божевільні авантюри створені для таких, як моя найкраща подруга Ната. Яскравих, впевнених, бажаних для кожного. Наче… наче ті «рафаелки». А я ж, як ота найнесмачніша цукерка на дні вазочки, яку з’їдають останньою.
Зупинившись перед великим настінним дзеркалом, вкотре прискіпливо обмацала себе очима. Зітхнула тужливо і, задерши підборіддя, спробувала хоч візуально позбутися надокучливого другого підборіддя, — втягнула щоки, розправила плечі.
Все марно. Скинуті влітку кілограми, знову магічним чином повернулися, і ваги вперто, з дня на день, показували сталу цифру «сімдесят». Наче прокляття якесь.
Ну, хто ж захоче провести різдвяні вихідні з коровою?!
Може, Ната не сказала мені всієї правди? Що як вона, не знайшовши мені пари, останньому претенденту просто не повідомила, з ким тому доведеться зустрітися?
Цією думкою я себе скоріше обнадіювала, аніж залякувала. Бо, що швидше до котеджу хтось увійде, то швидше, побачивши мене, дремене гірськими схилами геть, лиш капці на вітрі засвистять. І дурнувате побачення наосліп завершиться не почавшись, а я зможу зняти стягувальну білизну, яка мені нирки до хребта притисла, і нарешті вдихнути на повні груди. А тоді вдягну теплу піжамку та…
Вже майже сформований план ідеального вечора раптом знову перетворився на примарну мрію, разом зі скрипом вхідних дверей. Це змусило мене спочатку здригнутися, а тоді заціпеніти, прислухаючись до важких кроків у прихожій та власного серцебиття.
Він тут. Боже мій, хтось справді прийшов сюди. І не зважаючи на хвилювання, мені було до божевілля цікаво, кого ж таки вмовила подруга взяти участь в нашому різдвяному обміні.
Востаннє, перед тим, як зробити крок у невідомість, я кинула погляд на дзеркало, і ледь впізнала у відображенні бліду тінь з нажаханими очима. Що ж, залишати неповторне перше враження — мій вроджений талант.
…який цього разу в нагоді не стане, - пролунало в голові, тільки-но я несміливо зазирнула до прихожої та побачила ЙОГО.
Одразу ж зрозуміла дві речі: моя подруга мене ненавидить, а ідея завести змію вже не здається такою жахаючою.
— Ну, привіт, Пандо, — з широкою посмішкою мовило моє особисте нічне жахіття, наче й не відбувалося нічого надприродного.
Я навіть кліпнула декілька разів, щоб упевнитися, — таки не ввижається, і переді мною справді стоїть старший брат Натки, Святослав.
— Привіт, — проскімлила ледь чутно, спостерігаючи, як хлопець кидає спортивну сумку на підлогу, розстібає пуховик та, повісивши його на гачок біля дверей, роззирається.
Мій погляд одразу ж ухопився за мимовільний жест, коли хлопець скривився, потираючи плече.
Мабуть, розтягнення після останньої гри в баскетбол ще турбувало…
Заплющивши очі, потрусила головою та спробувала заново усвідомити, що відбувалося, і прийняте це. Для початку непогано було б хоч якісь думки докупи зібрати, а присутність Свята аж ніяк не сприяла моїй розумовій активності.
Так було завжди, ще з першої нашої зустрічі, тому вже навіть не дивувало. Якщо я починала тупити, втрачала координацію чи ставала незграбою, значить брат Наталі десь поблизу. Наче якийсь невідомий енергетичний магніт, який виводив з ладу мою нейронну приладову панель.
— Виглядаєш… незвично, — вивів мене з трансу задумливий голос.
Не встигла й рота роззявити, щоб відповісти, як хлопець раптом опинився зовсім близько й тицьнув пальцем у живіт.
— Ти там у корсет затягнулася чи знову харчовою плівкою обмоталася? — навіть не намагаючись стримати глузливої посмішки, поцікавився Свят.
А я, відчуваючи, як наливаються соромом щоки, могла лиш хапати ротом повітря, не в силах віднайти в голові хоч якусь відповідь.
— Датчики барахлять? — з розумінням гмикнув. — Не напружуй звивини. Розмотуй конструкцію та ходи їсти піцу, поки тепла.
І, зкуйовдивши мені чубчика, якого я годину вкладала, закинув сумку на плече та пройшов повз.
Якщо раніше я вважала найгіршим варіантом розвитку подій — втечу невідомого гірськими схилами, то в ту мить готова була розглянути куди кривавіші способи завершити ці різдвяні вихідні. І, бажано, за участі Натки, яка й влаштувала мені таку підставу.
Заплющивши очі, подумки дорахувала до десяти, та, зрозумівши, що це не допомагає, роздратовано крутнулася на п’ятках і закрокувала вслід за Святом.
А той, на відміну від мене, почувався доволі комфортно, розвалившись у вітальні на дивані перед плазмовим телевізором. Навіть встиг коробку з піцою витягнути.
— Що ти тут робиш? — похмуро спитала, глипаючи на нього з-під лоба.
Хлопець, припинивши переклацувати канали, опустив руку з пультом на сидіння та здивовано сіпнув бровою.
— А на що це схоже, Пандо? — дістаючи з коробки шматок піци, весело фиркнув. — Збираюся дивитися «Ґрінча» та їсти твою улюблену «Тоскану». Якщо не поквапишся, залишишся голодною.
#44 в Любовні романи
#11 в Короткий любовний роман
#30 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 31.12.2024