5

Минає деякий час, перш ніж з’являється кров. І крик. Хтось кричить. Звідусіль. Це неважливо – я сховаюсь у спогадах. Я певна, що ще до того, як моє життя пошматував Маркіян, у ньому було багато хорошого. Сестри. Ми так любили одна одну, ми стояли одна за одну горою. Мама. ЇЇ теплий погляд і натруджені руки. Батько – ні в чому його не звинувачую, він не розумів, що робив. Напевно, до сих пір не розуміє.

Я непомітно переношусь в нашу першу зустріч з Маркіяном. Кімнату наповнюють тіні і від того ще жаскішими є його очі.

- Так, твій рідний батько, не віриш?

- Бути цього не може.

Я забилась у дальній куток, а він, немов хижий звір, ходить навколо мене, придивляється, вичікує.

- Лялько, моя безневинна Лялько, ми обоє знаємо правду. Наївна Лялько, я зроблю тобі пропозицію, від якої ти майже напевно відмовишся. Зараз. Але не тоді. Я знаю, що не тоді. Я відпущу тебе.

- Справді?

- Так, але за однієї умови. Ти покараєш того, хто заслуговує найтяжчої кари. Ти вб’єш свого батька.

Я здригаюсь і розплющую очі. Небо – всі відтінки синього. Вітер невидимими пальцями гладить мої щоки. Я одна на лісовій галявині. Всі пішли, всі мене залишили. Підіймаюсь і йду, потім біжу. Перечіпаюсь і падаю. Кляте коріння! Квола дурненька Лялька.

- І довго ти тут лежатимеш?

Слава. Дивакуватий, із безмежно слабкою волею. Той, хто мав би зараз стікати кров’ю.

- Довго.

Він присідає навшпиньки. Простягає руку, немов би хоче погладити моє сплутане волосся, але сили духу як завжди не вистачає.

- Ти нічого не хочеш у мене спитати?

- Ні.

- І все ж я поясню. Одночасно я створив дві різні ілюзії. Всі отримали те, що хотіли: Маркіян нас обох, а ті двоє – Костя й Аврора, тільки мене. Проте, я не знаю скільки часу може тривати ця ілюзія… щонайбільше кілька днів.

Я дивлюсь на нього і не вірю.

- Ти знайшов спосіб «розв’язати» дар?

- Ти мало все не зіпсувала. Врятувало мене лише те, що ніж був не справжнім. Усе було не справжнім.

Я пригортаю його до себе. Я не хочу вдаватись в нюанси. Я збожеволію, заплутаюсь у світі ілюзій. Що в цьому світі справжнє, а що витвір нашої уяви? Боюсь, навіть Слава відповісти не в змозі.

- Нам доведеться тікати, ховатись…

- Мовчи. Я побачу сестер і маму. Мовчи. Я не хочу нічого чути.

Він сміється і я сміюсь. Нам в вуха свище вітер і його очі глибокого сірого кольору, ніяких чудернацьких відтінків. Полегшення моє не знає меж, я вже й плачу й сміюся. Я не тямлю себе від радості, я врятована. Ми врятовані. Із-за хмар визирає сонце, воно освітлює галявину, розкриваються квіти… Не знаю, чи це ілюзія, але вона прекрасна. Насправді, це не має ніякого значення.

А потім погляд хлопця із даром затуманюється, він відходить від мене на крок, потім задкує ще й ще. Сміх на його вустах застигає. Повільно так, не природно. Що не так? Що знову не так? Мені хочеться кричати. Крик застряє у горлі.

- Твої очі…твої очі стали точно такими, як і в них.