Я знаю, що їду в кареті, запряженій чорними неспокійними кіньми. Вони постійно смикають головами, фиркають, підіймають і опускають копита. А поруч сидить пані.
Краєвид за вікном перетворюється в розмиту пляму – ми їдемо швидко, а можемо їхати ще швидше. Я подумки рахую секунди, але дуже скоро мені це набридає. Незабаром, ми виїжджаємо на вузьку і рівну стежку, обрамлену з обох сторін, старезними буками. Ліс. Це станеться в лісі. Пастка. Я починаю задихатись. А пані присувається ближче й говорить:
- Хоч раз в житті ця дурна книжка про трави знадобилась.
Голос Аврори. Я повертаю голову і бачу її іронічний усміх. Дякувати Богу, що всі ті жахіття мені наснились.
- Куди ми їдемо? – питаю і намагаюсь поворухнутись. Не виходить. Що ж це за чай такий?
- Почекай трохи, – недбало відказує вона, а мене накриває з головою розуміння, я тону, все глибше занурююсь у свої погані передчуття.
- Ти від початку готувала мене до цієї поїздки. Одягла, причесала.
Вона не відповідає. Тільки відсуває вбік шторку на віконці і наказує своєму кучеру:
- Ще швидше! Ми повинні прибути першими.
Похмуре, важке мовчання. Це вже не та удавано привітна Аврора - це крижинка, лід на вузькій холодній долоні.
Ліс тягнеться вічно, непроглядний, насичена переплетена зелень. Тільки зараз помічаю, що йде дощ, він і не припинявся. Поверх пастельної сукні я закутана в чорний плащ і квіти в волоссі…
- Скажи мені дещо, – щоби зайняти чимось руки, які все ж починають потроху рухатися, поправляю складки на сукні. – Пані могла передбачати майбутнє. Отож, вона знала, що мене у неї викрадуть.
Аврора заливається сміхом.
- Яка ж ти дивна. А тебе не хвилює те, що твій батько…?
- Це не правда, ти нічого не знаєш напевно.
- Хтозна. – Аврора звично стенує плечима. – У кожній вигадці є крапля правди.
Карета різко зупиняється. Ми виходимо. Спершу я дивлюсь вгору. Небо низько нависло над землею, краплини дощу падають, наче в сповільненій зйомці. Високі дерева, трава, квіти… Їх м’яко гойдає вітер, одна на одну набігають зелені хвилі. Лісова галявина видається мені знайомою, але ж ні – я ніколи раніше тут не бувала. А потім я помічаю Костю – нашого кучера. Я посміхаюсь і він посміхається у відповідь, тому що у нас настільки схожі образи – ці кляті чорні плащі! У нього біляве волосся, глибокі фіолетові очі.
Якою ж хорошою була його кров! Я пам’ятаю, я не забула – обійми, відчуття, смак, ейфорію… Так, свідомість ще просякнута ейфорією, хоч я і відчуваю – ниточки рвуться. Наш зв'язок примарний. Але доки я пам’ятатиму смак його крові відчуття спорідненості не щезне.
- Досить! – як по команді ми обертаємось до Аврори. – Навіщо було поїти її своєю кров’ю? Вона б не вмерла.
Ми, як нашкодивші діти, низько опускаємо голови.
- Я думав… - починає виправдовуватись Костя. – Що все буде не так.
- А як? Загальновідомо, що кров на деякий час поєднує. Ти ж відчуваєш це сум’яття, коли дивишся на нього? – звертається вона до мене. – Це в тобі співає його кров. Річ в принципі непогана. Хіба може бути поганим те, що жертва закохується у свого ката? Але зараз нам зайві проблеми не потрібні.
- Тому що кат відчуває те ж саме, що і жертва?
Аврора з Костею переглядаються. Мені начхати, я потроху складаю свою мозаїку. Вони нічим не кращі за Маркіяна. Вони такі, як і він.
Тим часом, відбуваються зміни. Спершу ледь помітні – затихає вітер, завмирають квіти. Припиняється дощ. Росяно, трава доходить мені до колін. Чорні хмари із сизими краями втікають кудись на північ. Небо проясняється на очах, немов марево постає веселка. Виходить сонце, простяга до нас свої руки-промені. Кожна краплина води, вологи переливається сімома відтінками. І ці жовті грані…
- Навіщо він «розв’язав» хлопцю дар? – питає у Кості Аврора. Вона на мить стає такою маленькою, такою розгубленою.
Квіти із сімома різнобарвними пелюстками.
Як ти не розумієш? Він тут, він скрізь. Слідкує за тобою.
Мов загнана тваринка, я озираюсь. Щось причаїлось за деревами. Не гріє сонце і не радують квіти. Обабіч мене Костя й Аврора. Незвично зосереджені, у будь яку мить готові до атаки. У них є зброя – гострі довгі ножі із поцяцькованими дерев’яними рукоятками. Які наївні, їм нізащо не здолати Маркіяна.
В цю мить я бажаю їм смерті, від щирого серця бажаю їм смерті.
Великі темні тіні з’являються на протилежному кінці галявини. Виринувши з повітря, поставши із згустку туману, відразу розходяться у різні боки.
- Голодні пси Маркіяна, – представляє їх нам Аврора.
Я впізнаю ці безжальні обличчя, порожні очі. Машини. Вбивці. Кати. Палачі. Їм приносять ні з чим незрівнянну насолоду чужі муки. Вони не дуже розумні, але удвічі сильніші за звичайних людей. Їм так подобалось, коли я кричала, їм так подобалось цідити мою кров.
Інстинктивно я подаюсь назад. Спотикаюсь, падаю, повзу в зелені зарослі. Холодний піт і гарячі сльози. Нестримне калатання серця, що от-от вирветься із грудей. Але ж це тільки початок. Початок мого кінця.