2

Хтось розтопив камін, розкидаючи іскри, дрова згорають у полум’ї. На столі із добротного дерева – розкрита книга і позолочений підсвічник. Два стільці, масивна шафа, оце і всі меблі. Та ще дзеркало на всю стіну із красиво вирізьбленою рамою.

Увесь вільний простір займають квіти. Десятки, якщо не сотні вазонів. Вони розставлені скрізь, але здебільшого на підлозі. Чомусь переважають червоний і білий кольори. Вдихаю ніжний солодкий аромат, милуюсь тендітними пелюстками. Шкода, що тут не має троянд – я люблю троянди.

- А я – гвоздики.

Справа, на краю ліжка, сидить миловидна дівчина. Її волосся чимось нагадує розплавлене золото, в зелених очах притаїлась неприязнь. І неприродна худорба, і блідість асоціюються в мене з…

- Білий колір символізує вічність, червоний – кров. Цікаво, правда?

Дівчина посміхається, проте назвати посмішкою цю незграбну гримасу доволі складно – кутики губ підіймаються щонайбільше на міліметр. Втомившись чекати моєї реакції, вона продовжує:

- Я – Аврора і ти знаходишся в моєму домі. Тебе доставив сюди мій брат, напівпритомну. Ти пам’ятаєш?

Мене більше не мучить спрага, кудись поділася слабкість…

- Ні, я нічого не пам’ятаю.

- Костя. Ти пам’ятаєш, – вже не питає, а стверджує вона.

Передчуття чогось поганого заповзає в душу.

Я втікаю від її настирного погляду – дивлюсь на переплетіння дерев за вікном. Велике темно-зелене листя усіяне прозорими краплинами.

Я пила кров. Я пила людську кров. Та ні, не може бути.

Обережно досліджую своє голе тіло, загорнуте в білу простінь. Ні ранок, ні синців, жодних слідів насильства. Як можна в одну мить бути на краю смерті, а в іншу, наступну, палахкотіти життям? Адже почуваюсь я добре, навіть більше ніж добре.

Це тому, що я пила людську кров.

Думки про Костю змушують мене зашарітися. Я посміхаюсь трохи задумливо, шум дощу за вікном послаблює моє сприйняття.

Я немов маленька дитина, яка тільки-но прийшла у цей світ. 

Але дуже скоро посмішка гасне. Я опускаю голову на подушку. Темні кучері, всі кольори веселки. І нетерпіння Аврори, густе, задушливе. Воно витає в кімнаті.

 - Що зі мною сталось? Я нічого не пам’ятаю. Хто я?

Вона підіймається, легенько стенує плечима.

 - Люба моя, наврядче я зможу тобі допомогти і відповісти на всі твої питання. Я бачу тебе вдруге в житті, а розмовляю з тобою взагалі вперше.

 - А твій брат… Костя. Мені здалося, що він знав мене раніше.

Аврора відкидає волосся за спину, грається зі срібним амулетом на шиї. Вона явно отримує задоволення, спостерігаючи мої муки.

 - Нічого подібного. Давай я принесу тобі одяг і ми продовжимо нашу розмову. Згода?

Я киваю. Вона швидко зникає в суміжній кімнаті про існування якої я й не знала. Я пригладжую руками волосся, відзначаю його шовковистість. Беру одне пасмо в руки – яскраво-руде, як вогонь, як нестримне полум’я. Потім, щільніше закутавшись в простирадло, встаю з ліжка і спершу прямую до дверей. Замкнені – хто б сумнівався. Мою увагу привертає дзеркало. Вірніше, та вродлива дівчина, яка відображається. Бліде, лялькове личко. Струнка постать. Хвилясті коси. Підходжу ближче, посміхаюсь, незнайомка посміхається у відповідь. Якби знайти хоч якийсь натяк на те, що незнайомка кілька днів провела у печері. Але ж ні, вона весь час лежала на оцих шовкових простинях, а вечорами, зручно вмостившись біля каміна, читала книги. Печера, втрата пам’яті, усі ті муки – це просто сновидіння. Хіба відсутність ран це не найкращий тому доказ?

 - Красуня, - повернувшись, говорить Аврора. Цього разу в її  голосі бринить непідробна щирість.

Як і обіцяла, вона принесла мені одяг – сукню пастельного кольору, зшиту із невагомого шифону. Я мовчки її одягаю, якось відразу збайдужівши до своєї зовнішності. На думці тільки одне – я маю вивідати в неї щонайбільше інформації. Я не повірила в байки, що вона нічого про мене не знає. Аврора, між тим, муркоче:

 - Яке розкішне волосся! Дозволь мені зробити тобі зачіску. У мене десь були срібні шпильки.

Вона саджає мене на високий табурет, вправно орудує гребінцем, поблизу не менше ніж дві сотні шпильок. Її прохолодні руки з неймовірною швидкістю творять вигадливу зачіску.

І тут це стається знову.

 - Люди, – немов випльовує це слово Маркіян.

 - Що поганого вам зробили люди?

Ми знаходимось у гарно обставленій кімнаті, гострі кути якої згладжує морок. Єдиним джерелом світла є пара свічок. Вони вже майже догоріли, віск приречено капає на килим.

 - Мені? Нічого. А тобі?

Під його прискіпливим поглядом я швидко розгублюю всі залишки самовладання.

Ще сьогодні вранці все було добре. Я поверталась додому, в руках несла дві корзини із ягодами. Небо над головою було синім-синім і дуже щиро посміхалось сонце. Душа моя була спокійна, ще б пак, уже два дні як батько пиячить в місті. Два дні без стусанів, образливих слів і інших п’яних витівок. Ми з сестрами збирались на річку, звісно, якщо мама дозволить. Аж тут з’явились ці люди. Вони зв’язали мене і повезли в невідомому напрямку. Ми їхали довго-довго, аж поки не настала ніч. І ось я тут – розгублена і налякана. Надія на те, що мене порятують рідні, єдина віточка за яку я тримаюсь. Я ще не знаю, хто він такий. І де я опинилась.