1

Я не відразу розумію, що прокинулась. Секунди складаються в хвилини. Повільно, наче я складаю пазли, вимальовується ЙОГО образ. Очі, що сяють і виблискують усіма барвами веселки. Ореол чорного волосся, що м’яко спадає вниз. Вуста, що могли би бути чуттєвими, але чомусь стиснуті в одну тонку лінію. Цей голос, цей сміх… Маркіян.

Звідкись просочується тьмяне світло. Я знаходжусь у замкнутому просторі, який немов би оповитий туманом. Це печера і вихід завалений камінням. Насправді, каміння скрізь – гладеньке і відшліфоване. Мені здається, що воно гостре і я боюсь поранитись. Від однієї думки про кров по тілу розливається слабкість і ще… я нічого не пам’ятаю.

Минає деякий час. Я не можу пригадати навіть своє ім’я. Той голос, страждання, біль – єдина зачіпка, єдиний доказ минулого існування, а більше нічого… тільки порожня кімната, чи то пак печера і сотні питань, на які я не маю відповідей.

Я одягнута в білу сукню, порвану в кількох місцях. Тонка тканина не захистить від холоду, я розумію це все ясніше, бо, здається, температура повітря падає. Шкіра спершу блідне, потім набуває синюватого відтінку. Так, шкіра. Вона у мене гарний ідентифікатор того, що зі мною робили. Порізи, ранки, синці – практично по всьому тілу і я все думаю: можливо, втрата пам’яті це не найгірше, що зі мною сталось? А вслід за цим – коли ж повернеться Маркіян і завершить задумане? 

Питаю себе: можливо, пам'ять буде повертатися уривками? Окремими думками, образами чи спалахами? Можливо, я зможу пригадати все, перш ніж він повернеться і… Страх стискає лещатами. Липкий, холодний, тягучий, мов мед.

Чи довго і часто я сплю? Я прокидаюсь, дрімаю, тремчу, вмираю від спраги і п’ю брудну воду. Чому ніхто не прийде на допомогу? Невже тому, що у мене тихий, невиразний голос?

Усе частіше груди пронизує різкий біль. І слабкість, слабкість. Така немислима, що вже не сила й поворухнутись. Я знаю, дуже добре знаю, що помру. Не можу цього пришвидшити, хоч і дуже хочу. Заплющую очі, цілу вічність перебуваю у заспокійливій дрімоті, аж раптом…

Клітка зі сталі. Жахливий сморід – піт, нудотні маси, фекалії… Від цього не втечеш, від цього не сховаєшся. Сморід все рівно проникне в ніздрі, хочеш ти цього чи ні.

Одяг, просякнутий кров’ю. Клітки, просякнуті кров’ю. Смертельні рани, які гнояться. Рій мух, черви, пацюки… Когось вже з’їли заживо, хтось збайдужів до відкладених під шкірою личинок. Охорона, батоги, а потім завивання й крик. І сміх, немов міраж чорні кучері.

- Отямся, Лялько.

Нічого не розумію. Не розумію, що кричу. Не розумію, де взялися в мене сили прогнати це страшне видіння. Не розумію, чому моя біла сукня тепер ще дужче забарвилась у червоний колір? Що це стікає по мені? Моє життя, моя душа, моя кров? Напевно, я ударялася об кам’яні стіни. Напевно, я поранилась, дуже сильно поранилась та це нічого – головне я змогла прогнати, зуміла прогнати видіння. Не повністю, лише частково, бо хтось сидів переді мною і тримав за скрючені від жаху руки. Не Маркіян. Маркіяна я б впізнала із тисячі, із мільйона.

Цей хтось назвав мене Лялькою.

Його слова долинають неначе здалеку. Слова, позбавлені змісту. Я зачарована його голосом, а очі… Глибокі, фіолетові, із переливами. Ці очі змушують мене завмерти. Наврядче цей хлопчина старший за Маркіяна. Я мимоволі їх порівнюю. Мені подобається, що у нього біляве волосся.

- Не бійся, я допоможу тобі.

Я шостим чуттям уловлюю зміни. Як він знімає сорочку. Як ранить себе трохи вище правої ключиці. Як повільно стікають каплі, часом, ударяючись об кам’яні брили. Крапельки вологи, я знаю, що вони солоні на смак. Супроти моєї волі це чомусь хвилює мене, серце стишує хід. Усе навколо завмирає.

- Ти знаєш, що робити. Пий.

Я знаю. Він відпускає мої руки, у ту ж мить я пригортаю його до себе. Як свого любого і ніжного коханця. Я забуваю, що ми з ним бачимося перший раз в житті. А, може, він мій порятунок, моя єдина вісточка з минулого?

Перша краплина збуджує уяву, збуджує усі смакові рецептори. Я розчиняюсь. Я прагну ще крові, ще і ще… Тяжкість його тіла приносить мені невідану легкість. Ми лежимо, сплетені в один нерозривний клубок. Таке відчуття, ніби відкриваються істини. Ось вони, тут, пульсують у горлі, у венах, у душах…

- Досить!

Мене відкидають з такою силою, що я дивуюсь, чому не тріщать кістки. І все ж мені добре. Я і не знала, що буває так добре. Як по інерції заплющуються очі, а голова падає на чиїсь плечі і уявляється мені, що я іду на дно. Це так приємно, я почуваю нестримну легкість. Аж поки не закінчується кисень.