Я йду коридором за іншими гостями, занурюючись углиб приміщення. Перед цим я ще трохи простояла на прохолодному вуличному повітрі, поки Бен і Ліз чекали своєї черги біля входу.
Коли ми нарешті доходимо до самої каплиці, попереду вимальовується невеликий подіум. По обидва боки вишикувалися гості — здебільшого з нашого боку, родичі нареченого. Мама притискає долоню до серця, стримуючи сльози, інші всміхаються, щось шепочучи. А от із боку Ліз людей зовсім небагато. Власне, жодної знайомої особи. Навіть її батьків не видно. Ейдена, її брата, теж ніде немає — мабуть, досі запізнюється, старанно пакуючи ту саму паралельну пару туфель для сестри.
Раптом серед небагатьох гостей з боку нареченої я помічаю жінку, яка надто пильно спостерігає за мною. У неї тьмяно-каштанове волосся. А коли я намагаюся зустрітися з нею поглядом, вона різко відвертається. У горлі встає сухий важкий клубок. Мені це здається. Це просто через мій не вельми чіткий зір.
Я глибоко вдихаю, намагаючись опанувати себе. Церемонія має тривати не більше п’яти хвилин.
Попереду, біля судді, спиною до залу стоять мій брат Бен і його наречена. На ньому випрасуваний темно-синій костюм, а на ній — пишна біла сукня з мереживом. На плечі дівчини спадають ті самі шовковисті, доглянуті пасма кольору попелястого блонду. Я мимоволі ловлю себе на думці, що саме з такого ідеального волосся роблять найдорожчі перуки. Я бачила Ліз не так уже й часто і зараз піймала себе на лякаючому усвідомленні: її обличчя я пам’ятаю тьмяно, а от це розкішне волосся — бездоганно.
Опускаю очі на свою нову сукню кольору айворі й укотре переконуюся, що не дарма обміняла на неї власні пасма. Я вже отримала кілька компліментів щодо моєї нової «стильної» стрижки боб — один із них навіть від якоїсь дівчини зі сторони нареченої.
— Сьогодні ми зібралися тут у присутності свідків, — лунає урочистий голос судді під високим склепінням. — З метою об’єднання в законний шлюб Бена Картера та Еліз Мітчелл…
Що?..
Все всередині мене завмирає. Я подаюся вперед, дивлячись на суддю, який спокійно продовжує промову.
— Ліз! — голосно вигукую я на увесь зал.
Декілька гостей обурено обертаються. Я чую, як мама застерігаючи шипить моє ім'я.
— Ліз Гарпер! — наполягаю я.
Суддя суворо хмурить брови, відриваючись від паперів:
— Гаразд, ми почули вас, пані Гарпер. Будь ласка, не заважайте процедурі.
Я ніяковію під десятками поглядів, але всередині все починає дрібно тремтіти.
— Ви, Бене Картер, чи берете ви своєю законною дружиною Еліз Мітчелл?
— Так, — мій брат хитає головою і торкається волосся Ліз, повільно і звично. Я знаю, як вона це ненавидить. Хіба він цього не пам’ятає? Вона ніколи не любила, як хтось торкався її волосся, хоча від цього неможливо втриматися, таке воно бездоганне, хай навіть це б означало, що ця дівчина тебе зненавидить.
— Ви, Еліз Мітчелл, чи берете Бена Картера своїм законним чоловіком? — продовжує суддя.
— Так! — дзвінко лунає у відповідь.
Залом котиться хвиля тихих, стриманих оплесків. Молодята обмінюються обручками — тими самими, які купувала я, — все ще стоячи спиною до гостей.
— Оголошую вас чоловіком і дружиною!
Нарешті Бен і його молода дружина повертаються обличчям до залу.
Я затамовую подих. Переді мною стоїть Ліз. Примружуюсь. Ті ж риси, те ж обличчя. Я полегшено видихаю — дідько, я вже мала подумати, що брат у останню мить вирішив одружитися з іншою.
Чекайте, це ж Ліз?
Я знову озираюся залою. Гості починають повільно рухатися до виходу. І тут я знову ловлю на собі той самий віднедавна знайомий погляд. Жінка в натовпі припіднімає підборіддя, і я бачу обвислі кільця шкіри на її шиї.
Шлунок стискається від гострого спазму, до горла підступає нудота.
Десь біля бічного виходу каплиці чується глухий шурхіт і важкий звук, ніби щось впало.
Здається, у мене з'явилися невідкладні справи.
Я повільно рушаю на звук. Залишилося тільки дочекатися, поки каплиця остаточно спорожніє.