Розділ 2

Кліпаю.

 Двері крамниці зачинено. Чудово. Відчуття, ніби мені перекрили кисень. Крихітна частинка мене боїться, що ця жінка триматиме мене тут як заручницю через те, що я спробувала поцупити дорогу річ з її магазину.

 Якщо я не явлюсь на весіллі, принаймні Ейден бачив, що я тут.

 Хтось прокашлюється позаду мене – обертаюся і бачу продавчиню. Вона міцно притискається спиною до дверей підсобки, ніби боїться, що я зазирну туди, удостоюючи мене побіжним поглядом.

   — Гм...Перепрошую, — кажу я, намагаючись не виказувати своє замішання. — Тут зачинено.

   Тепер, коли я можу роздивитися її зблизька, вона виглядає набагато старшою, ніж здалася спочатку.

Шию обрамлюють обвислі кільця, на кінчику носа — старомодні окуляри. Її волосся таке жахливе і виглядає так штучно, що здається — це дешева коротка перука.

Дивно, як кілька деталей можуть повністю змінити людину.

На її сорочці висить бейджик з ім’ям Ейпріл.

   — Хіба? — сичить жінка.

   — Так.

   Вона дивиться на мою сумку.

   Ох. Боже мій.

  Як вона дізналася? Мої коліна тремтять. Я вже уявляю, як замість того, щоб збиратися на весілля, мене затримує охорона. До того ж, мені випишуть штраф більше, ніж коштує ця сукня.

   Я зганьблюся в очах усіх родичів. Що зі мною не так?

   — Еббі, правильно? — сухо питає Ейпріл.

   Вона, певно, чула, як до мене звертався Ейден.

   Я коротко киваю.

   — Що ж, я помітила вам сподобалася деяка річ.

   І знову дивиться на мою сумку, яку міцно стискаю в руках, хоча здається, що вона дивиться крізь мене.

   Не знаю, що й сказати. Бодай слово – і я видам себе. Адже не певна, що саме вона бачила – як я міряла її чи загребла собі у сумку.

   У будь-якому разі, вона чомусь зачинила переді мною двері.

 — Ви знаєте, у вас чудовий смак, — продовжує собі продавчиня. — Одна жінка навіть попросила його залишити для неї. Та я й забула про це.

   Її губи кривляться від огиди, а потім у криву усмішку:

  — Хто ж знав, що мене спробують пограбувати. 

   Гаразд, краще б я одягнула спортивний костюм. Краще померти, ніж таке. Моє обличчя палає від сорому. Я завжди знала, що зустрічі з моїми родичами погано на мене впливають. Досі я не усвідомлювала наскільки неприпустимою була моя поведінка, мені ж бо вже давно не п’ятнадцять.

   Я важко зітхаю.

  — Пробачте мені, — мені вистачило совісті опустити голову.

   От зараз точно почуваюся підліткою.

   — Так буває, особливо коли ти вже звикла, що річ належить тобі, — каже жінка.

   — І не звикла, що не маєш нічого за душею, — тихо додаю я.

 Розстібаю блискавку на сумці, щоб дістати ту бісову сукню, як раптом Ейпріл хитає головою.

 Ну все. Сьогодні на весіллі тільки й обговорюватимуть, що жалюгідна сестра нареченого затримана за крадіжку сукні. Чудова рекомендація.

   Вона схрещує руки на грудях і каже:

   — Я думаю, ми зможемо домовитися.

   О. Зводжу на неї очі. Ейпріл втупилась у підлогу. Якщо вона запропонує мені помити підлогу у крамниці в обмін на сукню, то в мене просто немає на це часу. До того ж, не уявляю скільки підлог коштує ця річ.

   — Навряд чи у мене є щось, що може покрити вартість цієї сукні, тому не думаю...

   Вона сканує мене поглядом – і я розумію, що навіть мої пальто, черевики і сумка разом не тягнуть на таку суму.

   — Ну, щось та і є, — задумливо відказує продавчиня.

   — Годинник? Та ні, я не можу, це подарунок від батьків.

   Жінка примружується. Потім стає так, ніби хоче відгородити мене. Щоб ніхто не почув, що вона скаже, хоча в крамниці, крім нас, певно, нікого немає.

 — Моя донька вже кілька років робить перуки, — веде Ейпріл, затримуючи очі на моїй голові. — Як ви дивитесь на те, щоб обміняти своє волосся на сукню?

   О. Це спантеличує мене і два останні слова відбиваються луною в голові, так що я не одразу розумію його сенс. Дивно.

   — Та невже? А яка довжина потрібна? — цікавлюся.

 — Думаю, до підборіддя вистачить, — вдумливо відповідає вона.

 Справді? Волосся стало таким цінним? Я можу обміняти декілька пасм свого звичайного, не надто доглянутого волосся на цю сукню? З іншого боку, гадаю, це було б непогано. До підборіддя – це вже не зовсім “трохи вкоротити” як я того колись хотіла, але й не кінець світу.

 Я вагаюся, але бажання отримати сукню переважає.

   — А чому ні? — нарешті випалюю. — Я згодна.

   Ейпріл заходить у підсобку, знову щільно зачиняючи за собою двері, і повертається з якимись інструментами. На її обличчі з’являється усмішка. Холод пробіг по шиї у мене від неї. Не знаю, чому щаслива вона, проте не розумію, як так поталанило мені. Мене не просто не заарештують за крадіжку, а й ще зможу забрати цю сукню.

   Скільки пластівців lucky charms я з’їла?