Обмін

Іван Петля розумів, що дорослу особину він навряд чи полонить. Не вистачить ані сил, ані розуму. Тому вже з тиждень спостерігав за малечою, яка далеко від корабля не відходила. Чоловік вже давно второпав, що дитя прибульців занадто допитливе, цим можна було скористатися. Про те, що він випадково натрапив на прибульців, він нікому не розповів. Перші дні сам не міг повірити своїм очам і прийти до тями від такої знахідки.

Гості не проявляли агресію, на люди не виходили. Замаскувавши свій корабель, щось вишукували в хащах, брали проби породи на пагорбі. Що їм було потрібно, він скоро дізнається. Діяти треба швидко, було схоже, що ті вже згортають свої пошуки. Отже, сьогодні або ніколи.

Іван був жадібною людиною і розумів, що якщо він комусь розкаже, то втратить лаври слави й гроші, які він зможе отримати за прибульця. Та й не факт, що служби, які сюди навідаються, не сполохають його здобич. Чоловік не боявся, бо не помітив жодного небезпечного предмета чи зброї в іншопланетян.

Іграшка, яку він сам колись купував своїй донечці підійшла чудово. Дитя зацікавилося і порушивши наказ дорослих відійшло від лагера.

— Привіт, — прошепотів про всяк випадок Іван,- це іграшка. Подобається?

Дитя довірливо посміхнулося. І простягало свої порцелянові рученята. На них не було нігтів, вони здавалися м'якенькими як і сам Теді, яким його заманили. Взявши іграшку, мрійливо її розглядало.

— Ведвідь, — почув у себе у голові чоловік радісний вигук дитинчати.
— Ведмідь, — погодився чоловік, — ти мене розумієш?
— Так, — знову пролунало у голові, а дитя в цей час розглядало Івана, -я ніколи раніше не бачив людей.
— Хочеш побачити дещо цікаве?
— Хочу, — посміхнувся прибулець.

Клітку Іван приготував завбачливо, потвора помістилася. Хоч і не бігатиме, та сидіти в самий раз. Його трохи бентежили великі й розсудливі дитячі очі, та він гнав від себе м'якотілі думки. Не ниє, спокійно себе поводиться і добре. Підвал закрив на великий амбарний замок. Щоб ненароком хтось не вліз у його справи. Дружині так і сказав, що піймав лиса, боїться, щоб він не був скажений, тому і закрив, щоб не було сюрпризів. Пізніше усе їй розкаже, але не зараз.

Світланку шукали усім містечком, до поліції приєдналися сусіди й просто небайдужі. Дружина осунулася, увесь час плакала. Іван теж не знаходив собі місця. Аж поки не помітив, як у повітрі з якоїсь дивної субстанції не склалося слово "Обмін".

— Не ний! — Гаркнув на жінку, — Я усе вирішу!

Схопив рушницю і кинувся у ліс. Поки біг упарився і замучився. Серце калатало як скажене. Та Іван не зупинявся, бо там його донечка. Він відразу зрозумів, що і до чого, як тільки побачив напис. На жаль, галявина була порожня, навіть натяку на перебування прибульців не було. Він кілька разів обійшов, усе розглядаючи, сподіваючись хоч на якусь підказку. Та марно. Додому повернувся ні з чим.

Відразу кинувся до підвалу, де вже з тиждень сиділа інопланетна потвора. Він останні дні зовсім заклопотаний, геть про неї забув. Важко дихаючи, тремтячими руками відчинив замок. Увімкнув світло, різкий запах вдарив в голову. Іван скривився. Ця потвора випорожнялася кілька днів і ніхто не прибирав, тому і не дивно, що так смердить. Амбарний замок, який чоловік досі тримав в руках, випав з рук, коли він підійшов ближче. У клітці, не подаючи ознак життя, у якійсь фіолетовій рідині, схожій чимось на блювотні маси, лежало маленьке тіло прибульця. Посірівше скручене, воно було трохи вже муміфіковане. Немов не тиждень тут, а роки. Великі яскраві колись очі дивилися в бік дверей, вкриті білою плівкою. Чоловік впав на коліна, хапаючись за голову. Рушниця брязкнула об підлогу, звалюючись з плеча.

— Що це? — почув переляканий голос дружини від дверей.

Іван Петля, ледь переставляючи важкі й неслухняні ноги, підіймався вгору зі своєю ношею. Вона не була фізично важкою, проте чоловіку здавалося, що її вага давить на нього згинаючи навпіл, перекриваючи дихання. Сили покидали вже чоловіка. Три дні він не їв, не пив, не спав. Три дні приймав рішення. І як би важко воно йому не далося, дороги назад не було. Вийшовши на галявину де трохи більше ніж три тижні тому він вперше побачив інопланетних гостей, Іван опустив свою ношу.

— Пробачте! Пробачте! Благаю! Я не хотів цього! Благаю! — Він кричав в надії, що його почують, що над ним змилуються.

Впавши на коліна він плачучи, продовжував благати. Та відповіді так і не дочекався. Зморений, зломлений Іван повернувся додому.

В зранку на ґанку знайшли Світланку. Здавалося, що вона просто спить, обнімаючи ведмедика Теді. Однак сон її був вічним.

Шаркаючи старими, вже рваними черевиками, по містечку шкандибав старий. Він щось бурмотів собі під ніс. На нього місцеві не звертали уваги, звикли. Якби хтось поглянув йому в очі, то побачив би в ньому таку провину, від якої відбирає мову, скручує в тугий вузол кістки. Вона душить його вже багато років. За донечку, яка загинула через його зухвальство і звірство, за дружину, яка з'їхала розумом. І тільки Іван Петля із року у рік існує, щоб із дня в день підійматися по пагорбі лісовою стежкою до місця, яке тільки йому відоме.

Дорогі читачі!

Сподіваюся, що розповідь вам сподобалася і ви відзначите це вподобайками й коментарями)) Не забудьте підписатися, щоб завжди отримувати повідомлення про новинки.

Усіх обняла, ваша Таша Павлова )