4 глава

*Анабель

Протягом всієї поїздки до будинку Вествудів, я нервово крутила каблучку на безіменному пальці. Маркус помітив це, й поклав свою долоню поверх моєї, коли ми вже заїжджали у двір. 

— Не переймайся, серденько. Мої дідусь та бабуся полюблять тебе. — Чи щирими були його слова? Тепер я кожного разу буду сумніватися в цьому. 

Батьки багато разів розповідали мені про сімейство Вествудів. Сім’я мого нареченого померла ще тоді, коли Весті виповнилося 6. Його батьки загинули під час страшної авіатрощі. Після цього Маркуса виховували дідусь та бабуся по татовій лінії. Він практично все життя прожив у Лондоні. В Нью-Йорк же прибув лише заради того, щоб здобути вищу освіту. 

Дід Маркуса — всесвітньовідомий дизайнер. Я потайки захоплювалася його роботами й хотіла зустрітися з ним особисто й потиснути руку. Мій тато точно не сприйняв би цього, бо вважав Вільгельма своїм найбільшим конкурентом. Тепер двом ворожим сім’ям прийдеться об’єднатися. Чесно кажучи, то я сумнівалася, що Вествуди позитивно сприймуть наш шлюб. Мабуть, вони, як і всі інші, будуть вважати мене зрадницею. Від цієї думки я почувала себе жахливо. 

— Ласкаво просимо, міс Грей. — Карлос відчинив дверцята й подав мені руку. Я вдячно йому кивнула й вийшла з авто. 

Від краси, яка мене оточувала, я затамувала подих. У Вествудів і справді чудове почуття стилю. Я очікувала побачити старий будинок в англійському стилі, порослий плющем, але переді мною зараз був сучасний будинок незвичного темно-зеленого кольору з великими панорамними вікнами. В саду було багато чудернацьких кущів. Один з них нагадав мені кролика з «Аліси в Країні Чудес». Також були чудернацькі рослини в формі шахових фігур. Вау! Я таке вперше бачу. 

— Цей дім повний різних дивацтв, Анабель Вествуд. Думаю, ти вже здогадалася, яка улюблена книга мого діда. Здається, бабуся навіть інколи ревнує його до Аліси, — промовив Маркус, кладучи руки мені на плечі. Я була вражена цим розкішним садом, тому навіть вирішила не відповідати на те, що він назвав мене своїм прізвищем. — Ми можемо прогулятися садом, але він доволі масштабний і це займе багато часу. Давай спочатку я познайомлю тебе з рідними, а потім зроблю невеличку екскурсію. — Я лише схвально кивнула, не відводячи погляду від карт з кущів. Цікаво, чи злякалася я б їх у темряві? 

Маркус відчинив двері й провів мене всередину. Біля входу нас зустріла мила жінка, років 60 на вигляд. У неї було сиве волосся, охайно зібране в пучок та дуже мила усмішка. Окрім цього мою увагу привернули її яскраво-голубі очі. Мабуть, вона носить лінзи. 

— Весті, яка ж я рада тебе бачити. — Жінка підійшла до нас ближче й міцно обійняла Маркуса. Здається, вона готова була його задушити, через любов, яка її переповнювала. — Який же ти красень у мене! — Вона поцілувала його в обидві щоки й від цього Весті закотив повіки. 

— І я радий тебе бачити, бабуню. — Оу… То це і є місіс Вествуд. Раніше я не бачила її фото. Намагалася знайти їх в Інтернеті, але Вільгельм дуже мало говорив про особисте життя. Вони дуже рідко з’являлися на заходах з Джоанною. — Облишмо ці поцілунки, бабцю. Я вже не маленький хлопчик. — Я не стримала посмішки від слів мого нареченого. 

— Звісно! Тепер тебе є кому цілувати, любий. До цього я казала, що ти красень, але забираю свої слова назад, бо твоя наречена просто незрівнянна в порівнянні з тобою, Весті. 

Джоанна з захватом глянула на мене. Чесно кажучи, то я була приємно здивована її компліменту. Я була втомлена після дороги й виглядала не дуже привабливо. Та ще й почувала себе дуже незручно, бо моя спідниця здавалася мені занадто короткою. Краще б я вибрала інший наряд для зустрічі з рідними Маркуса. 

— Дякую за те, що опустила мою оцінку нижче плінтуса, бабусю. Ти в цьому профі. — Невже його зачепило те, що Джоанна вважає мене гарнішою за нього? Якщо я не подобаюся йому, то це не означає, що іншим я також буди не до вподоби. 

— Не поводься, як дитина, Маркусе-Астоне Вествуде. — Довелося прикрити рукою своє лице, щоб не видати своє здивування. У Маркуса було друге ім’я, а я навіть не здогадувалася про це! Як він міг не розповісти мені таку важливу деталь? Здається, наша гра приречена на провал, бо я практично нічого про нього не знаю. — Хіба ж я брешу? Анабель дуже гарна. Бережи цю дівчинку, як зіницю ока, — суворо промовила Джоанна, вимахуючи вказівним пальцем в нього перед очима. 

— Гаразд, бабусю. 

Джоанна дала Маркусу спокій і міцно мене обійняла. Від неї приємно пахло квітами та домашньою випічкою. 

— Вітаємо в нашій сім’ї, Анабель. Почувайся тут, як вдома, — прошепотіла вона мені на вухо, плескаючи мене по спині. Здається, я їй сподобалася. 

— А де дідусь? — поцікавився Маркус. 

Він взяв мене за руку й ми попрямували далі. Через декілька секунд ми опинилися в просторій вітальні в мінімалістичному стилі. Тут було доволі стильно та затишно водночас. Ми присіли на чорний шкіряний диван з Маркусом, а його бабуся сіла в м’яке крісло навпроти. 

— У нього важлива онлайн-зустріч з колегами й зараз він у своєму кабінеті. На жаль, звільниться лише близько 6 години. Я до цього часу якраз встигну приготувати вечерю. Ви можете тим часом відпочити. Впевнена, що ви втомлені з дороги. Весь другий поверх повністю ваш, — промовила Джоанна, поправляючи поділ своєї сукні фіолетового кольору. Цей відтінок їй дуже личив. 

— Якщо вам потрібна допомога на кухні, то я можу вам допомогти, — люб’язно промовила я. Насправді я не вміла готувати. Мій максимум — це омлет. Проте, я готова була вчитися. Думаю, що з якимись елементарними дорученнями я б впоралася. Тим паче мені не хотілося навантажувати місіс Вествуд. 

— В цьому немає потреби. Моя помічниця Анна все підготує. Ти відпочивай, дорогенька. 

Я легко кивнула й підвелася. Маркус власницьки поклав руку на мою талію й потягнув за собою. Лише коли ми опинилися на другому поверсі я наважилася відсторонитися від нього. Немає чого торкатися мене, коли ми залишаємося наодинці.