10 глава

*Аарон

Тиждень Джессіка всіляко уникала мене. Спілкувалися ми лише стосовно роботи. Та навіть ці декілька фраз, якими ми перекидалися протягом дня не були такими, як раніше. Жодного сарказму, жартиків та веселощів. Я б мав радіти, що Аккарді дотримується нашої угоди й добре виконує свою роботу, але насправді я відчував якусь пустоту. Мені хотілося почути бодай одне її уїдливе словечко. 

Робота геть мені не йшла. Я не міг ні на чому зосередитися й тому втомлено закрив теку з документами й відсунув її вбік. Руки самовільно потягнулися до нижньої полиці, де я зберігав цінні для мене речі. Я дістав звідти книгу, яку дала мені Джессіка. Я вже давно її прочитав, але ніяк не наважувався повернути. Так, це було тупо, але я хотів, щоб ми бодай трохи поспілкувалися про щось, окрім роботи. Недовго думаючи я взяв книгу й вийшов з офісу. Під час обідньої пори тут було так само порожньо, як і в пустелі. Не дивно, що міс Аккарді також не було на робочому місці. 

Лоґан зустрів мене зі щирою посмішкою. Сьогодні черги не було, тому нам випала унікальна можливість поспілкуватися. Хлопець зняв свою одноразову рукавичку й потиснув мені руку. 

— Тобі як завжди? — поцікавився той. Я пробіг поглядом по яскравій таблиці, де було написане меню. Раніше я навіть не звертав на нього уваги, бо завжди брав одне й те саме. 

— Так, але додай ще до мого замовлення айс-лате. Буду вдячний якщо ти наллєш у нього різних солодких топінгів. — Я не зовсім пам’ятав, що моя секретарка замовляла минулого разу, але точно не забув, що вона любить солодке. 

— Не можеш забути ту дівчину? Невже ти таки взяв її на роботу? — запитав Лоґан, обертаючи кепку на своїй голові іншим боком, щоб йому в очі так не світило сонце. Сьогодні було так спекотно, що навіть я замість звичного костюма обрав класичні штани та поло. 

— Так. Вона й справді хороша працівниця, — навів аргумент я. 

Я був такою логічною та спрогнозованою людиною, але лише до того моменту, як в моє життя ввірвалася Джессіка-Лаура Аккарді й перевернула все з ніг на голову. Ця запальна дівчина заплутала мої думки й раптово зникла, а точніше намагалася вдати, що нічого не трапилося. Можливо, вона таки хоче забути ту ніч і шкодує про те, що трапилося? Бляха, мені було так прикро від цієї думки, бо єдине чого я хотів у цей момент — це згадати які ж її губи на смак. Я цілувався з Джес і краще б вона дала мені гучного ляпаса чи вилаялася на мене після цього. Так, я б навіть радів такому розвитку подій, але забути все — це найгірший сценарій, який я міг уявити. 

— Аароне, ти взагалі мене чуєш? — Лоґан спантеличено махав у мене перед очима. Невже я став настільки розсіяним? 

— Вибач, я задумався. — Моє замовлення вже стояло на невеличкій паперовій підставці. Я розплатився картою і забрав його. 

Всю дорогу я дивився на два стаканчики, які були так не схожі один на одного. Один був яскравим, а інший — таким темним, точнісінько як ми з Джес. Вона була яскравою зіркою в небі, а я — темрявою. Моя брехня та таємниці могли запросто поглинути все її сяйво і я цього не хотів. Та й вона коли дізнається всю правду про мене, то точно не захоче бути з таким чоловіком, як я. 

Я зважив всі за й проти й вирішив, що буду робити все, як і раніше, а зараз лише пригощу її кавою, віддам книгу й надалі нас будуть пов’язувати лише кумедні спогади. Це ж краще, ніж потім залишитися з розбитим серцем, чи не так? 

Джессіки не було на її робочому місці. Можливо, я трохи заблудився в часі? Щоб не мучити себе черговими здогадками, я глянув на годинник. Та ні, все правильно. Обід закінчився ще 10 хвилин назад. Де поділася міс Аккарді? Ймовірно, вона чекає на мене в кабінеті, щоб доповісти щодо майбутньої конференції. Я зайшов до себе, але тут також було порожньо. Дивно…

— Так, заходьте, — промовив я, після того, як хтось постукав у мої двері. В кабінет забігла очільника PR-відділу — Христина. Точно, вона ж мала принести мені документи. 

— Добрий день, містере Грею. Все як ви просили. — Жінка поклала на мій стіл чорну теку з документами й запитально глянула на мене.

— Спасибі… — Я навіть не став переглядати документи, бо зараз мене вони геть не хвилювали. — А ви часом не знаєте де поділася Джессіка? Ніде не можу її знайти. — Христина одна з наймолодших працівниць компанії. Думаю, вони з Джес вже знайомі й можливо хоч трохи спілкуються. Це б було логічно, зважаючи на те, що їхні кабінети знаходяться поруч, а також на той факт, що вони майже однолітки й навчалися в одному університеті. 

— Я бачила, як вона вибігала на сходи, які ведуть на дах. Поняття не маю, що вона там забула, але міс Аккарді виглядала доволі засмученою… 

Христина хотіла ще щось сказати, але я не став її слухати й швидко вибіг з кабінету. На диво, я не розхлюпав наші напої по дорозі, хоч і рухався доволі швидко. Коли я відчинив масивні залізні двері, то помітив Джессі, яка сиділа на газоні, притиснувши ноги до грудей. Я непомітно підкрався й сів поруч з нею. Коли вона перевела на мене погляд, то я побачив сліди від розмазаної туші. Впевнений, що вона плакала. 

— Джессіко, що з тобою трапилося? 

Лоґан завжди клав декілька серветок в додачу до напоїв і сьогодні вони нарешті стали мені в пригоді. Я взяв одну з них і почав витирати її лице. Вперше я бачив її такою слабкою та розбитою. Та вона навіть на потоп у власній квартирі відреагувала набагато спокійніше. Мої думки почали мучити різні погані думки, бо я знав точно, що Аккарді не буде засмучуватися через якісь дурниці, а отже, трапилося щось серйозне. 

— Ти можеш просто обійняти мене? — тихо запитала вона, випрямляючи ноги. Я не любив обійми. Я не любив малознайомих дівчат. Я, бляха, соціопат ще той, але я обійму її навіть якщо вона знову впаде в канаву й від неї смердітиме стічними водами. 

Декілька миттєвостей і я вже пригорнув її до себе, легко погладжуючи по спині. Джессіка поклала голову мені на плече й огорнула долонями мій торс. Я відчув тепло її тіла й трохи заспокоївся.