Епіграф
Люди живуть до того моменту, поки про них пам’ятають та говорять. Виходить, у мене є шанс продовжити твоє життя навіть після смерті, дідусю. Кожен хто читатиме цю книгу знатиме про тебе. Дякую, за те, що робив мене щасливішою. Спасибі за те, що танцював зі мною під ту смішну мелодію в дитинстві й фарбував стіни в лавандовий колір у моїй кімнаті. Я ніколи не забуду тебе й твого чарівного співу. Творчий запал у мене від тебе й мушу визнати, що це найкраще, що ти міг передати мені в спадок. Я знаю, що ти спостерігаєш за мною з неба і я надіюся, що ти не розчарований мною. Спи спокійно й сяй яскраво, моя найяскравіша зоре на небі.
Ніколи не забувайте людей, які змушували вас сміятися. Вони варті ваших сліз та любові.
*Аарон
— Клятий вітер, — невдоволено пробурмотіла дівчина, що стояла переді мною в черзі за кавою.
Однією рукою вона намагалася втримати свій червоний капелюх, який здійнявся вгору, а іншою розстібнути яскравий лаковий гаманець. Скажу чесно — у неї це виходило кепсько.
Вона вилаялася собі під ніс італійською й невдоволено тупнула ногою. Проте, це було її фатальною помилкою, бо вона послизнулася на слизькій мармуровій плитці, яка була вкрита дощем.
Не довго думаючи я підхопив її за талію, щоб вона не гепнулася головою. В черзі було дуже мало місця, тому мені довелося притиснути незнайомку до себе, щоб не спричинити ефект доміно. Я відчув, що дівчина затремтіла в моїх обіймах і я відпустив її. Тоді вона різко обернулася й прискіпливо глянула на мене.
Я не розумів лише одного. Якого біса вона не носить парасолю під час зливи? Її волосся прилипло до лиця, туш розмазалася по всьому обличчі, а напівпрозора блузка просвічувалася, бо повністю промокла.
— Нахаба! Досить витріщатися на мої груди, — обурилася незнайомка. Мої брови здійнялися високо вгору від її звинувачення. Я не витріщався на її груди. Ну може трішки?
— Пробачте, місіс… — Вільною рукою я почухав потилицю. І як мені її називати?
— Міс! Міс Джессіка Аккарді, — пафосно промовила вона, задираючи носа. Це ім’я здалося мені знайомим, але я не міг пригадати де його чув. — Ви вже двічі мене образити, містере щенячі оченятка. Хіба ви бачите на моєму пальці каблучку чи може я виглядаю надто старою? Чи ви прихильник патріархату, який вважає, що жінка має бути одружена і її місія сидіти вдома з дітьми? — Я невдоволено закотив повіки. Здається, в міс Аккарді дуже багата уява.
— Я не хотів вас ображати. Навпаки, намагався допомогти. — Я поправив краватку на своїй шиї, бо мені бракувало кисню. Я не звик до таких нахабних жінок.
— Ага. Намагалися обмацати бідолашну промоклу дівчину в черзі за кавою. Вам не соромно? — Сором — це явно не те, що я зараз відчував. Попри те, що запальна італійка звинуватила мене зараз у всіх смертних гріхах, я накрив її своєю прозорою парасолею.
— Я не лапаю дівчат у черзі за кавою, — відповів, не відводячи від неї погляду.
Джес була маленькою впертою нахабою. Дівчинка-бомба, яка могла вибухнути в будь-який момент. Я остерігався таких панянок, бо знав, що ніякого добра від наших зустрічей не буде.
— Оу! Віддаєте перевагу іншим місцям? Бари, стриптиз-клуби чи казино? — На щастя, працівник невеличкого кіоску, де я зазвичай брав каву, прокашлявся. Настала черга міс Аккарді й вона зробила своє замовлення. — Облиште мене, нарешті. Через вас я запізнюся на зустріч з Аароном Греєм, — звернулася вона до мене. Бінго! Я згадав, звідки її знаю. Вчора я переглядав стос з резюме і серед них було й Джессіки.
Лоґан — хлопець, який працював у цьому кіоску й добре мене знав, хотів вже щось казати, але я показав йому пальцем, щоб він мовчав. Тоді він взявся робити моє замовлення, тихенько хихикаючи. Цікаво, скільки таких історій він чує за день?
Мабуть, вас дивує той факт, що один з найвідоміших бізнесменів та дизайнерів Нью-Йорка купує каву в звичайнісінькому кіоску біля свого офісу, але присягаюся, що я не куштував смачнішу романо, ніж тут. Отож, кожен мій день починається з того, що я купую в цьому маловідомому місці каву. Якщо я не виконаю цього ранкового ритуалу, то буду в поганому настрої.
— Хочете стати його новою секретаркою? — поцікавився я. Мене смішив той факт, що вона і не здогадується, що це саме я стою перед нею. Хоча, це мене зовсім не дивувало, адже моїх фото в Інтернеті знайти практично неможливо.
— Звідки ви знаєте, що йому потрібна секретарка? — гостро промовила Джессіка, забираючи своє замовлення. Я лише кивнув Лоґану. Він і без того знав, що має приготувати мені романо.
— Я працюю в «AG group», — відповідаю, нервово потираючи зап’ястя. У мене ніколи не виходило брехати. Надіюся, що Джес нічого не запідозрила, інакше мені доведеться закінчити нашу гру.
— Шкода. Я надіялася, що ми більше не побачимося. — Я прикусив щоку, щоб не пирснути від сміху. Такими темпами вона не отримає цю посаду. — Проте, я готова терпіти вашу присутність і надалі, якщо ви відповісте на декілька моїх запитань.
Я глянув на свій годинник і зрозумів, що я вже запізнююся на роботу на цілих 5 хвилин. Мій внутрішній перфекціоніст щойно отримав інфаркт.
Пунктуальність була невід’ємною частиною мого життя, але зараз я хотів начхати на власні правила й постояти під дощем з дівчиною, яка нахамила мені за декілька хвилин більше, ніж всі мої співробітники разом взяті за період існування «AG group».
— Слухаю. — Лоґан передав мені мій напій і я простягнув йому купюру з проханням не давати мені решти. Нехай це буде платою за те, що він слухає цю драму. Я накрив свою каву кришечкою і трохи надпив.
Бариста тим часом взявся за наступне замовлення. Коли в мене був вільний час, то я любив побалакати з Лоґаном. Він був чудовим веселим студентом, який варив дуже смачну каву.
#3441 в Любовні романи
#614 в Сучасна проза
бос та підлегла, від ненависті до кохання, протистояння_характерів
Відредаговано: 08.08.2023