Глава 2

Нудьгуючи, Ноель сидів за столом. З графом не вдалося домовитися. Пароу не бажав приймати його умови, а тому цю поїздку вважав провальною. Майже не слухав щебетання Велсі й мріяв якнайшвидше опинитися вдома. Ця дівчина набридала своєю увагою, а сьогодні ще й сукню одягнула з глибоким декольте, наче це мало б якось його привабити. Велсі невинно кліпала блакитними оченятами й демонстративно відкинула світле пасмо волосся назад. Надто юна, набридлива й не в його смаку.

Раптом спіймав незвичний аромат. Чоловік напружився та принюхався. П’янкий запах, зі солодкуватим присмаком ванілі проник під шкіру. Внутрішній звір прокинувся. Кров розбушувалася у венах, в животі спалахнуло полум’я, а зіниці розширилися. Він знав, за дверима знаходиться його істинна пара і вона прямує до нього. Нетерплячість роз’їдала зсередини. Хотілося кинутися до дверей, відчинити їх та пришвидшити мить знайомства.

У кожного перевертня є істинна пара. Дівчина, до якої тягнеться внутрішній звір. Вона заспокоює сутність й тільки з нею можна стати щасливим. Перевертні закохуються лише один раз і на все життя. Навіть не так, за них все вирішує природа. Ноель надто гостро відчув свою обраницю. Його рука покрилася шерстю й він поспішно заховав її під стіл. Ледве стримував перетворення. Брати по зграї описували відчуття, коли вперше зустріли свою пару. Але це видалося сильніше, ніж уявляв Ноель. З усіх сил стримував звіра й намагався уявити свою обраницю. Мабуть, вродлива брюнетка з шоколадними очима та соковитими вустами.

Нарешті двері відчинилися й до їдальні зайшов граф, а позаду нього повільно тупцяла… троль? Ноель похитав головою. Поглядом вчепився у двері, виглядаючи свою єдину, але вони зачинилися. Не може бути! Ноель прикрив очі долонею. Ні, він щось не так зрозумів. Не може троль бути його істинною парою. Скочив з місця та помчав до дверей. Відчинивши їх, впевнився, у коридорі нікого немає. Цей аромат належав тролиці! Різко нахилився та вдихнув її запах на повні груди. Хмільний, бентежний, ароматний. Дурманив розум та пробуджував внутрішнього звіра. Гучне кахикання провело його до тями:

— Графе Барвольф! Щось сталося?

Пароу запитально дивився на Ноеля й вимагав пояснення. Чоловік відхилився від тролиці й зневажливо зміряв її поглядом. Низька, огрядна, ледве сягала йому до поясу, з потворними бородавками на посірілій шкірі та мишачим волоссям. Єдиним, що збігалося з його очікуванням, так це її очі. Вони перелякано виглядали з-під куцих вій і нагадували не шоколад, а каламутне болото. Ноель наїжився. Не розумів за що йому це. Чому природа зіграла з ним лихий жарт. Не може бути його істинна пара тролиця. Він — альфа, зі знатного роду, ватажок зграї, а природа підсунула йому тролицю. Не міг змиритися з такою долею. Впевнений — це помилка. Він не зв’язуватиметься з тролицею. Байдуже стиснув плечима й вигадав правдоподібну легенду:

— Нещодавно стався злочин. Тролиця пограбувала поважну пані. Я мав пересвідчитися, що то не вона.

— Обурливо. Гадаєте я б привів до свого дому злочинця? — Пароу склав руки на лікті та вдавав ображеного.

— Це моя робота. Я мусив перевірити.

Ноель підійшов до столу та зайняв своє місце. Сподіваючись на помилку, не зводив погляду з тролиці. Його манило до неї. Тягнуло невидимими путами й він ледь стримував свого звіра. Той, наче сліпий, рвався до тролиці, а вона сором’язливо ховала погляд й сіла навпроти нього. Ноель не розумів за що йому ця кара. Тролиця надто близько. Ледь стримувався, щоб не накинутися на неї з поцілунками. Від цієї думки гидливо скривився й відкинувся на спинку стільця, таким чином збільшуючи між ними відстань на крихітні сантиметри. Граф Домінік Пароу розмістився біля неї:

— Дозвольте познайомити вас. Це, — чоловік вказав рукою на тролицю, підборіддя якої ледь виглядало з-за столу, — леді Улла Йорік. Вона навчатиме Велсі живопису. Леді Улла найкращий митець у Фрікії. Нам пощастило, що вона погодилася працювати з моєю донькою.

Улла скупо посміхнулася, але цього вистачило, щоб Ноель встиг розгледіти її гнилі криві зуби. Проте це не відлякало звіра, навпаки, здавалося додавало тролиці певної перчинки. Від злості, Ноель стиснув пальці в кулаки й втиснув нігті у шкіру. Сподівався біль протверезить його. Граф скупо представив свою дружину Мюреллу, малолітнього сина Бішопа, Велсі та Ноеля. Тролиця лише кивнула й нагадувала боязкого зайця. Перевертень спіймав краплини страху. Вона боялася. От тільки чого чи кого саме, Ноель не міг зрозуміти. Його думки перервав Ромель. Управитель став біля столу й склав руки в замок:

— Вибачте, що втручаюся, але леді Уллу, вчора пограбували.

— Он як? — Ноель здивовано підняв брови. Зазвичай з тролями намагалися не зв’язуватися, а тим більше грабувати, — і де ж сталася така прикрість?

Тролиця помітно занервувала. Її погляд, наче у пошуку підказки, бігав кімнатою.

— Неподалік. Було темно і я не розгледіла ні нападників, ні місця події. Не варто перейматися. У мене не було нічого цінного.

— Нічого цінного, але дещо розбійники вкрали?

— Вони вкрали саквояжі всіх присутніх.

Тролиця приклала склянку з водою до вуст й зробила кілька ковтків. Ноель продовжував допит:
— Чим ви їхали?
— Диліжансом, — Улла нервово ковтнула. Шукач, не роблячи жодних пауз та не даючи час на роздуми, говорив з натиском у голосі:
— Звідки?
— З Вармерії.
— Ви там проживаєте?
— Мала деякі справи.
Ноель не відривав зорового контакту. Він відчував — тролиця щось приховує. Вона хвилювалася, ховала погляд та відповідала не роздумуючи. Якщо казала б правду, то так не поводилася б. Пароу взяв виделку до рук:
— Ноелю, Улла не на допиті. Бідна дівчина постраждала, проявіть хоч краплю співчуття.
— Це я і намагаюся зробити. Хочу знайти злочинців, — Ноель знову звернувся до торолиці, — яким диліжансом ви їхали?
— Міжміським. Ім’я кучера мені невідоме, де він мав зупинитися теж не знаю. Він висадив мене біля маєтку, а сам поїхав далі.
Ноель хмикнув. Він відчував — Улла брехала. Чоловік хижо зіщулився:
— Можливо імена пасажирів вам відомі?
— Ні, ми не знайомилися.
— Їхати з Вармерії три дні й ні з ким не знайомитися? — Ноель подумки святкував свою перемогу. Він склав руки у замок, поклав їх на стіл і злегка нахилився вперед, — вам нудно не було?
— Не всі їхали аж сюди. Дехто зійшов раніше і ми попрощалися. Натомість з’явилися нові пасажири, — тролиця помахала долонею перед своїм обличчям, розганяючи запах. Ноель тихо загарчав. Стримувався з останніх сил, щоб не уткнутися в її шию. Улла, глянула на Ромеля, — тут спекотно, чи мені здається?
Ноелю хотілося тріснути себе по лобі. Спекотно. Їй спекотно. Значить вона теж страждає від цього тяжіння та вогню, який бушує у венах. Не вірилося, що вона його істинна пара. Десь мав бути підступ і Ноель твердо вирішив з’ясувати де. Ромель кивнув:
— Так, трохи спекотно. Якщо ви не заперечуєте, то я відчиню вікно.
Весь сніданок Ноель не відводив погляду від тролиці. Вона щось приховувала. Він вивчав її магічні потоки й виявив, що Улла володіє якимось даром. Потужним, непритаманним звичайним тролям. Хотілося відгадати її загадку, а найбільше зруйнувати цю непотрібну парність. Його обраницею має стати дівчина, людина, а не потворна тролиця. Граф відірвав його від думок:
— Ви погостюєте у нас ще день?
— Не бачу в цьому потреби. Справи так і не зсунулися з місця. Повідомите, коли зміните рішення.
— Можливо вам варто ще раз глянути на цифри, щоб остаточно прийняти рішення?
Ноель задумався. Розум кричав йому тікати якомога далі від цієї тролиці, забути її, стерти з пам’яті та більше ніколи не згадувати. Краще довіку доживати самотнім, ніж мати таку істинну пару. Але азарт та інстинкт мисливця вимагали з’ясувати правду. Чоловік кивнув:
— Добре, переглянемо документи.
— Це чудово! — Велсі плеснула в долоні та не стримала посмішки.
Ось у кого були рівні та білі зуби. Проте до цієї дівчини не манило, на відміну від тролиці. Ноель почав сумніватися у своїй адекватності. Вплив сторонніх чар він не відчував, але не факт, що їх не було. Вдома обов’язково все перевірить. Велсі посміливішала і, не соромлячись, доторкнулася до його руки:
— Я можу вам показати водоспади. Вони поруч, у лісі. Якраз випаде нагода розімнутися.
Ноелю не подобалися ці двозначні натяки та настирливість дівчини. Він забрав свою руку й витягнув артефакт з-під сорочки, що висів на шиї. Йому хотілося перевірити тролицю на вплив сторонньої магії. Ноель стис круглий кулон у руці:
— Не впевнений, що у мене буде на це час.
— Дуже шкода, там чудові краєвиди, — Велсі потягнулася за бокалом, демонструючи своє декольте, — Джиме, налий мені вина.
Слуга миттю опинився поруч та виконав наказ. Став біля Ноеля й поцікавився:
— Вам теж?
— Можна.
Наповнивши бокал, слуга долив напій іншим присутнім, у тому числі й Уллі. Ноель схопив келих та зробив кілька ковтків. Граф розхвалював водоспади й місцеве озеро багате на рибу. Шукач лише кивав у відповідь й потягнувся до кулона. Зараз він дізнається, що приховано під шаром магії тролиці. Замість артефакту доторкнувся до сорочки. Опустив голову й з подивом виявив, що кулона немає. Не вірячи очам, зарився рукою під сорочку. Артефакту не було. Схопився з місця та заглянув під стіл. Пусто. На підлогу кулон не впав. Ноель не розумів де він подівся. Не могли ж обікрасти шукача. Спіймав на собі переляканий погляд тролиці. Чоловік зробив крок до неї та стиснув руки в кулаки:
— Це ти зробила? Зникнення кулона твоїх рук справа?
Тролиця зблідла й помахала головою:
— Ні, який кулон? Я не обкрадала ніяку жінку.
— Яка ще в біса жінка? — Ноель насупив брови й значно підвищив тон розмови. Тролиця опустила руки на коліна та нервово згинала серветку.
— Та, про яку ви розповідали. Мене вчора теж пограбували, можливо то одні й ті самі розбійники.
Ноель згадав про свою вигадку з пограбованою жінкою. Улла здавалася надто довірливою. Звір всередині тягнувся до неї. Хотілося доторкнутися до своєї пари, відчути її на дотик, вдихнути аромат, та назавжди поєднатися. Чоловік не стримався. Схопив її руки та змусив підвестися. Доторкнувся до її шиї, провів долонею вниз, облапав груди, талію, спину, живіт та рухався далі. Йому подобалися ці дотики. Здавалося він торкався не огрядної тролиці, а тендітної дівчини. Звір всередині задоволено загарчав. Його. Тролиця пручалася та опиралася цим дотикам:
— Що ви собі дозволяєте? Відпустіть негайно!
— Ноелю, справді, ви поводитеся недопустимо, — граф різко підвівся з місця.
Це остудило перевертня. Він спіймав на собі здивовані погляди присутніх й змусив себе заспокоїтися. Це не його тролиця, не його! Не потрібна йому така пара і вона не може йому подобатися. Він забрав руки від Улли та гаркнув:
— Зізнавайся! Де артефакт? Ще кілька хвилин тому він висів на моїй шиї, а тепер його ніде немає.