Подорож

Після чергової розповіді Лілії який її племінник чудовий і те що треба бути на рівні з ним і його статусом сенатора, Далія втомлено йшла коридорами до своєї кімнати. Раптом її увагу привернув якийсь зблиск, на дворі вже пару днів йшла злива, тому це не могло бути сонце. Вона повернула голову в сторону світла, перед неї були величезні дерев’яні двері які вона впізнала.

  Відчинивши їх і зайшовши до бібліотеки Далія поглянула навколо очікуючи знову побачити ті химерні портрети але замість цього перед нею був той самий великий стіл з кріслами де вона читала минулого разу.

— Хах, схоже минулого разу я не помітила двері через полиці, — Далія повернулася до дверей, — Що за…

  На місці де нещодавно були величезні двері була чергова шафа з книгами, Далія вже нічого не розуміла, вона просто хотіла швидше повернутися до себе в кімнату. Вона попрямувала до проходу і вже майже дійшла до нього як раптом щось кольнуло у скроні.

  Далія завмерла, вона почувалася дивно, серце забилося сильніше а в голові запульсувало. Було таке відчуття ніби її щось стискало зсередини. Повернувшись назад її очі самі почали бігати між величезною кількістю книг, пульсувати почало ще сильніше. Раптом її погляд впав на ніби звичайну книгу, таку саму як інші, в бордовій палітурці але тільки її побачивши вона рушила до неї, її не покидало почуття що вона повинна її відкрити, прочитати.

  Тільки-но Далія взяла книгу і спонтанно відчинила її майже посередині в голові запаморочилося і перед очима пропали всі книги, шафи, стіл і крісла, пропало все. Ще за мить і перед її очима розгорнулася те саме місце де вона стояла, але щось було не так, тут було чистіше і дихалося легше. Раптом біля неї поставили книгу, вона різко повернулася і побачила якусь невідому дівчину яка ніби її не помітила. Вона роздратовано повернулася вже з іншою книжкою в руках і сіла за крісло.

— Це просто не можливо, тут нічого немає! Ми вже стільки книг прочитали і пусто! Жодного слова про той клятий годинник, ти взагалі впевнена що тут щось є?! — роздратована дівчина підняла голову в сторону проходу звідки вийшла красива і доволі висока дівчина, вона несла ще стопку книг але порівняно з нею вона була весела і всміхалася.

— Амаліє, ну чого ти знову гніваєшся, — дівчина поставила книги на стіл і повернулася до співрозмовниці з посмішкою, — Ми це вже проходили ти ж чудово знаєш що тут має бути хоч щось, і ми це неодмінно знайдемо.

  Вони продовжували про щось говорили, Далія їх вже не чула, вона уважно дивилася на ту веселу, гарну дівчину. Біле довге волосся, чіткі риси обличчя, вишуканий одяг. Без сумнівів це була та сама Адель Валадьє портрет якої вона бачила в книзі минулого разу.

  Раптом все знову замиготіло перед очима і Далія опинилася в тій старій і покинутій бібліотеці де була до цього. Вона сперлася на шафу і важко дихала. В очах досі йшло все обертом її навіть трохи нудило, було стільки запитань на які вона не мала відповідей.

— Що це тільки що було… — тільки і змогла вона вимовити потрохи приходячи до тями.

  Вона подивилася на книгу в своїх руках і кинула її на підлогу. Важко відійшовши від шафи і тримаючись за груди повернулася і помітила ті самі двері через які прийшла сюди, в неї не було сил думати про те як вони знову тут з’явилися. Вона вийшла з бібліотеки і спираючись на стіни дійшла до кімнати. Зачинивши за собою двері вона впала на ліжко і закрила очі.

  Їй снилися дивні сни, перед нею час від часу з’являлися Адель і Амалія що постійно читали різні книги і постійно щось обговорювали. Далія постійно старалася підійти до них і послухати що вони обговорюють але її постійно ніби відкидало і дівчата пропадали. На зміну їм приходив дядько Лукас, він збентежено гукав її але тільки но Далія підходила чи підбігали близько і все починалося спочатку, знову дівчата і бібліотека, дядько Лукас, дівчата, дядько, бібліотека, Лукас. Коли вкотре перед нею з’явився дядько і як тільки вона підійшла до нього він зник, але цього разу не з’явилося ні дівчат, ні бібліотеки, перед очима майнув годинник. Спочатку він просто завис перед нею, він був оздоблений бордовими лозами, а сам був темний як ніч. Раптом він почав хитатися і цокати, кожен дзенькіт ставав голоснішим поки Далії не стало зовсім погано і у вухах загуділо, вона скрутилася і почала закривати вуха.

  І коли стало вже не можливо слухати годинник Далія відкрила очі, вона важко дихала а піт тік по обличчю. Вона підхопилася і в раз почула схвильований скрик.

— Боже, хвала небесам з тобою все в порядку, — тітка Елізабет різко налетіла на Далію з обіймами, — це все цей клятий дощ, ти захворіла через всі ці обставини! Ти ж ніколи не хворіла вдома а тут одразу злягла з температурою.

  Тітка продовжувала схвильовано щось говорити і викручуючи рушник щоб покласти їй на лоба. А Далія злякано дивилася у вікно за ким знову здійнялася гроза. У вухах досі стояв той голосний цокіт годинника але лякав не він, а сам годинник.