Розлука

Весь наступний день Далія провела за тим що збирала свої речі, половина служниці допомагали їй складати валізи які вона мала забрати до будинку тітки свого нареченого, пані Ліліан. Саме так звали жінку з якою їй доведеться жити під одним дахом хтозна скільки.

  Раптом згори почувся гомін, Далія повернулася до сходів звідки було чути голоси. Це була її тітонька Елізабет і не сама. За нею йшли служниці які несли валізи тітоньки. Схоже пані вирішила повернутися додому з від’їздом племінниці. Але раптом тітка стала біля Далії поправляючи капелюшок на своєму розкішному темному волоссі.

  Далія з нерозумінням дивилася на тітоньку. Та поправляючи вже рукавички командувала служницям щоб ті помістили її багаж в екіпаж з речима племінниці. Роздавши команди вона глянула на небогу.

  — Що ти дитя на мене так дивишся наче мерця побачила? Тебе хіба манерам що не можна так глядіти на людей, — сказала Елізабет так ніби те що відбувалося було нормальним.

  — Але тітонько, чому ви завантажили  речі до мого екіпажу? Хіба ваш гвинтокрил не повинен бути пізніше ніж мій? — запитала Далія не розуміючи що відбувається.

  Але замість відповіді тітка подарувала їй хитру посмішку. Це було незвично для Елізабет, вона ніколи не проявляла якихось емоцій а тут раптом всміхається.

  Від цієї посмішки у Далії пішли крижаки по шкірі. З будинку вийшли батьки і рідні нареченого.

  Коли мати побачила тітку біля доньки була трошки в шоці. Вона спантеличено глянула на Далію, але вона лиш знизала плачами.

  Парубок, Арчибальт, ось як його звали. Поглянув на тітку Елізабет і трохи скривився, але всього на мить.

  — Я так розумію ця пані буде супроводжувати свою племінницю?

  Мати хотіла щось відмовити але тітка Елізабет відповіла швидше.

— Саме так юначе, я не хочу залишати небогу без нагляду серед незнайомих людей, — від тієї хитрої посмішки не залишилося і натяку.

  Мати стояла збита з пантелику але до неї підійшла Елізабет щоб пояснити що відбувається. Далія дивилася на мати і тітку в стороні які про щось говорили.

  Але вона відчула чийсь погляд, це був батько.

  Далія всміхнулася хоч на душі було тяжко, підійшовши вона взяла батька за руку.

— Ох, люба, як ж я без тебе. Софі плакала весь ранок як дізналася що ти їдеш, — батько всміхнувся. — Як ми тут без тебе?

  Далія розуміла що відчуває батько але не могла нічого сказати, вона не могла підібрати правильні слова. Тому просто мовчки обійняла батька. Вони стояли так якусь мить поки з дверей не вилетіла Софі, накинувшись з обіймами на сестру що та ледь не впала.

  Софі плакала хоча це було їй непритаманна поведінка, Далія також сильно обійняла її. Вони про щось тихо спілкуючись крізь сльози. Це були прохання не забувати одне одного, писати листи і саме головне приїжджати в гості.  

  І ось вже час їхати, Далія з тіткою стояли біля екіпажу махаючи рідним. Попрощавшись вони сіли до екіпажу який прямував до порту.

  Далія дивилася у вікно і те як віддалялися вежі рідного дому. Ось і початок її нового життя.