Доля

Що відбувалося потім, Далія пам’ятала погано, ніби в мареві. Як вона виходила з церкви, що казала їй Софі, намагаючись підбадьорити, як обурювалася мати… Усе це здавалося далеким і нереальним, ніби це відбувалося не з нею.

  Прибувши додому, вона мовчки зійшла з екіпажу й попрямувала до будинку. Не звертаючи уваги на стривожені голоси рідних, на те, що її білосніжне плаття волочилося по землі, Далія просто йшла вперед. Їй було байдуже.

  У своїй кімнаті вона зачинилася і безсило впала на ліжко. Хотілося зникнути, щоб усе це виявилося лише жахливим сном. Хотілося плакати — не через зганьблену честь, а через те, що їй доведеться покинути все, що було їй дорогим.

  Дивлячись у стелю, вона відчувала, як сльози гарячими доріжками стікають по її щоках. Було таке відчуття, ніби з неї вирвали частину її самої, щось надзвичайно важливе, без чого вона не зможе жити.

  Непомітно для себе вона заснула — вся в сльозах, у зім’ятому, розтріпаному вбранні.

  Розбудив її галас знадвору. Тіло нило від напруги, корсет стискав груди, не даючи нормально дихати. Важко підвівшись, Далія підійшла до дверей і відчинила їх на маленький балкон.

  Звідси добре видно було головний вхід. Там стояли її батьки й той самий юнак із жінкою, яких вона бачила в церкві. Було зрозуміло, що між ними триває напружена розмова: мати була роздратована, майже розлючена. Що ж змусило її так нервувати?

  Далія зрозуміла, що ці люди прибули саме по неї. Якщо юнак говорив правду, її наречений — людина дуже зайнята, тож не дивно, що вони не хотіли гаяти часу.

  Втім, вибору в неї не було. За минулу ніч вона зрозуміла: сперечатися безглуздо. Важко видихнувши, вона повернулася до кімнати й подивилася у дзеркало. Щось боляче кольнуло всередині. Обличчя було в сльозах, розмазана косметика робила його виснаженим і блідим. Плаття збилося, волосся розтріпалося.

  Зібравшись із силами, вона почала наводити лад у своєму зовнішньому вигляді. Незабаром її довге русяве волосся лягло рівно на плечі, а на шиї засяяла улюблена підвіска — подарунок покійного дядька Лукаса. Весільну сукню вона змінила на просте світло-блакитне літнє плаття.

  Ну ось, тепер вона готова. Вона вирішила більше не плакати. Вона просто не має на це сил. Тим паче, це нічого не змінить.

  В останнє глянувши на себе в дзеркало, Далія впевнено вийшла з кімнати й попрямувала до центрального входу, звідки лунав гомін.

  Відчинивши двері, вона почула, як мати кричала, обурюючись їхньою зганьбленою честю. Парубок, який представився кузеном її нареченого, здавався байдужим до її слів. Він слухав мовчки, лише зрідка киваючи головою. Жінка поруч із ним теж щось говорила, видно було, що вся ця ситуація її дратує й вона хоче якомога швидше закінчити цей неприємний обов’язок.

  Мати не збиралася зупинятися, але тут заговорила Далія:

— Прошу вибачення, але, здається, питання мого проживання має обговорюватися і зі мною, — впевнено промовила вона, дивлячись на всіх зі сходів.

  Настала тиша. Ніхто не очікував, що вона втрутиться. Парубок уважно її розглядав і ледь помітно всміхався. Лише мати швидко отямилася і роздратовано вигукнула:

— Даліє, не лізь у розмову дорослих!

  Далія повільно спускалася сходами, не відводячи очей від матері. Її голос звучав спокійно, але твердо:

— Вибач, мамо, але я не маленька дівчинка, яка мовчки стоятиме осторонь. Мені сімнадцять, і тут вирішується моє майбутнє, а не ваше.

  Мати застигла від несподіванки, але Далія не зважала. Вона зосередила погляд на кузені нареченого, який продовжував спостерігати за нею з легкою посмішкою.

— Що ж, я б хотіла дізнатися, де саме я буду жити, — мовила вона, звертаючись до нього. — Якщо вам не важко відповісти.

  Він ледь помітно всміхнувся і заговорив. Його голос був спокійним і приємним:

— Звісно, пані Даліє. Ви поїдете зі мною до маєтку моєї любої тітоньки, — він кивнув у бік жінки, що стояла поруч. — Там ви житимете, поки мій кузен, ваш майбутній чоловік, не представить вас перед двором і ви офіційно не станете його дружиною та частиною нашої родини.

  Далія підозрювала, що не зустрінеться з нареченим одразу, але те, що їй доведеться жити з його тіткою, було для неї несподіванкою.

— А як скоро настане той момент, коли мене можна буде представити при дворі? — поцікавилася вона.

  Натомість у відповідь почула дзвінкий сміх юнака. Від його раптової реакції здивувалися не лише вона, а й її батьки.

— Ох, вибачте мене… Де ж мої манери, — мовив він, трохи стримавши усмішку. — Але скажу так: цього не знає ніхто. У мого кузена багато ворогів, і чимало людей мріють про його загибель. Тому ваше місце перебування стане відомим лише вузькому колу довірених осіб. Поки мій брат не розбереться з усім… ви сидітимете тихо, як мишка.

  Він хитро всміхнувся.

  Мати знову вибухнула обуренням, але Далія вже не слухала її. Вона обмірковувала почуте.

«У нього багато ворогів…»

  Що ж єдине в чому вона була впевнена, то це в тому що її життя вже ніколи не буде як колись.