Заручини

Звичайний день, звичайна кімната, нічого не здавалося незвичним але все ж дещо було не як завжди.

  Стоячи напроти дзеркала вона дивилася на власне відображення, дівчина в гарному білому весільному платі. Але чому вона нещаслива, хіба весілля це не прекрасне свято? Хіба вона не повинна радіти тому що ось ось буде разом з коханою людиною і вже нічого їх не розлучить? Але для Далії це був самий жахливий день, її видавали заміж за чоловіка якого вона не кохала, навіть більше, вона його ніколи не бачила.

  Єдине що вона про нього знала як його звуть і що він на три роки старший за неї. Все. Це все що їй повідомили батьки. Звісно Далія знала і розуміла що рано чи пізно цей момент настане, але не так. Вона б мала хоча б побачити його. А якщо він некрасивий, або ненормальний. Далія розуміла що це нормально в світ дворянин, бо деякі паночки взагалі нічого не знають про людину з якою мають провести все своє життя. Тому їй взагалі гріх жалітися.  

  Далія вдивлялася в своє лице, яке виражало безнадійність і страх.

  Раптом хтось постукав у двері і увійшов до кімнати, це була старша сестра Далії, Софі. Вона подивилася на сестру і сумно всміхнулася.

— Ну чого ти? — сказала Софі підходячи ближче і беручи руку сестри. —Повір, я чудово знаю як це коли тебе видають за невідомого чоловіка. Але поглянь я і Адам щасливі в шлюбі.

  Далія поглянула на сестру і постаралася всміхнутися.

  — Можливо ти і права, — вона глянула на свої руки які тримала Софі.

  Далія подумала що дійсно, Софі і Адам були щасливі у шлюбі, сестра часто розповідала яка вона рада зустріти такого чоловіка. Тому можливо і їй пощастить. Вона видихнула і глянула Софі в очі.

  — Гадаю що нам час іти, всі вже чекають на нас, - вона злегка всміхнулась.

  Софі підбадьорливо взяла Далію під руку і вони пішли на двір де їх вже чекали рідні і екіпаж.

   Мама уважно дивилася на Далію. Вона ніколи не виявляла особливих почуттів до неї. А особливо після того як та по відмовляла всім чоловікам які мама їй пропонувала.

  Вона тяжко видихнула помічаючи погляди інших рідних. Всі чоловіки були вже в маєтку її нареченого. Тому її оточували одні жадібні, підступні і егоїстичні дами, від яких Далія хотіла якомога швидше втікти. Тут заговорила її мати.

— Ну що ж якщо головна героїня сьогоднішнього дня тут, пропоную відправлятися, не можна змушувати людей чекати нас, — сказала вона злісно блиснувши очима на доньку, очевидно злившись що та так довго готувалася.

  Всі дами сіли по екіпажам, Далія їхала разом з Софі, матір’ю і пані Елізабет. Вона була жінкою покійного дядька Лукаса, брата матері.

  Всі їхали мовчки тільки мама щось періодично жалілася на те що вони змусили гостей чекати. Всі думали про своє і дивилися у вікно, Далія ж намагалась відганяти погані думки.

  І ось нарешті замайоріли вежі резиденції сім’ї нареченого Далії. Це була доволі велика споруда з величезним садом навколо. Проїжджаючи садом Далія помітила церкву куди саме прямував екіпаж.

  І в цей момент на Далію налетіли всі ті побоювання і страх, яких вона старалася позбутися всю дорогу.

  І ось нарешті екіпаж зупинився і двері відчинилися. Спочатку вийшла Софі і мама. Далію всю трусило, вона не могла поворухнутися. Раптом вона почула якийсь звук, це була тітонька Елізабет. Яка тримала свою парасольку збираючись виходити. Але раптом сказала фразу яка змінила для Далії все.

— Запам’ятай дитя, ти маєш величезний дар, і я вірю що ти зможеш змінити все, і врятувати нас всіх.

  Мовивши це вона як в нічому не бувало вилізла з екіпажу. Далія сиділа не розуміючи що тільки що почула.