Розділ 2

Ранком я прокинулась в гарному настрої, але швидко прийшла до тями, коли усвідомила, що на мене чекає важлива розмова. Посмішку як ганчіркою стерли. Завтра понеділок. І якщо я почну проводити час в суспільстві Максима та його дружків, то без сьогоднішньої розмови по душам у Вадима виникнуть серйозні запитання. А мені сварки не потрібні.

Деякий час на збори.

Дзвінок на мобільний.

Швидко хапаю телефон до рук.

-Алло.

-Лілю я вже під твоїм будинком. Виходь.

Настала мить, і мені до чортиків страшно. Долоні покрилися льодовою скоринкою, а ноги припинили слухатися. Вони задерев’яніли в області колін. Серце глухо стукотіло в грудях. Я не знала, що робити. Хотілося зникнути. Хотілося розчинитися в повітрі. Хотілося забути, що вчорашню гру я з тріском програла. Хотілося думати, що це лише сон.

Глибоко вдихнувши щипаю себе за руку.

Пора йти.

Чорний Ауді Вадима припаркований поряд з тротуаром. На мить зупиняюсь прикривши очі – а в Сміттяра навіть велосипеда немає - Максим ходить пішки.

Будемо відверті. Я та дівчинка, котра виросла в родині чий достаток складає норму дещо вищу за середній клас. Моїх батьків можна впевнено назвати багатими. Хоча до мільйона гривень наші рахунки трохи не дотягували. Але можливо через рік-два ми й станемо мільйонерами. Час покаже.

До чого я веду?

Просто хочу сказати, що звикла сидіти в розкішному автомобілі. Вдихати салонний аромат. І гріти сідниці на м’яких диванах. А от ходити пішки – це зовсім не про мене. До такої «розкоші» я точно не звикла.

-Привіт, - підскакую до Вадима, який опирався спиною об дверцята авто, і на ходу дарую йому короткий цілунок у губи.

-Це все, - розчаровано протягнув він, коли я відсторонилася. – Я до речі скучив за тобою.

-Ми бачились в п’ятницю.

-І що? – його брови здивовано повзуть вгору. – Як пройшла вчорашня гра?

Його запитання мене засмутило, і Вадим це помітив.

-Гей, ти чого? – його очі допитливо шукали мій погляд.

-Все пройшло не так як хотілося. Я програла.

-Що? – він не стримав сміху. – Не страшно. Удача річ хитра – сьогодні вона в твоїх руках, а завтра опиниться в інших. Не падай духом. Все буде добре.

-Саме про це я й хотіло з тобою поговорити, - мій голос звучить несміливо, здається я затнулась.

А от очі Вадима звузились і він повільно мовив:

-Гаразд.

-Сядемо в твою машину? Давай відвідаємо парк. Там і поговоримо.

-Звичайно, - погодився він, відкриваючи для мене двері. – Я так розумію розмова піде про бажання? А хто з них трьох виграв? – запитав, коли ми обоє зручно вмостилися на передніх сидіннях.

-Лана, - мляво вимовляю ім’я своєї подруги, котра в буквальному сенсі відправила мене на шибеницю.

-Ну і ну, - негативно покрутив головою Вадим і завівши двигуна зрушив автомобіль з місця.

*

Парк ще не встиг вразити красою пожовтілого листя. Подекуди цвіли квіти. В повітрі пахло нескошеними травами і осінню. Неподалік від лави на якій ми розмістилися, незнайомий господар вигулював бежевого лабрадора.

Тиша та спокій.

Умиротворення і рівновага.

Все це витало в повітрі, але повністю було відсутнім в моїй душі.

Не в змозі тягти резину далі, я заговорила:

-Лана загадала для мене дуже специфічне завдання. Вона дещо побажала, але навряд я зможу впоратися.

Вадим уважно ловив кожне моє слово.

-Тобі потрібна моя допомога?

-Не зовсім. Мені потрібне твоє розуміння.

Він незрозуміло моргнув, а по красивому точеному обличчю пробігла тінь.

-На що ти натякаєш? Якщо продовжиш говорити загадками – я точно нічим не зможу допомогти. І мені не подобається тон твого голосу. Таке враження, що ти мене кидаєш.

Мої очі різким поглядом вперлися в його лице, пройшлися по чорнявому волоссю, зупинились на губах, і лише після цього я змогла поглянути йому в очі.

-Лана хоче щоб я цілий місяць зустрічалася з Максом Сміттярем.

Декілька секунд Вадим не реагував. Він буквально закляк. А я перелякалася, що мені доведеться викликати швидку. Бо тільки лікарі зможуть привести його до тями.

-Вадиме, ти мене чуєш? – махаю перед його обличчям розчепіреною долонею.

-Угу, - відмер він. – Що?.. В якому сенсі ти повинна зустрічатися з Максом? – примружив очі він до вузеньких щілинок.

-Ну, ми повиннні стати парою. Принаймні я буду вдавати, що ми парочка протягом місяця. Уявляєш? – істерично засміялась я. – Ланка майстер вигадувати бажання, - продовжуючи сміятись я витерла невидимі сльози зі щок.

Вадим сидів нерухомо. Він деякий час намагався переварити щойно почуту інформацію, і не міг повірити власним вухам.