7

– Я за телефоном... Не розумію, як забув? Не втрачаю речі зазвичай, – він не до речі відкашлявся, але голос все одно пролунав сипло. – Можна?

Доля, чи що? Провидіння саме підштовхує, натякаючи, що нема чого думати – можна все й упустити?

– З кожним буває. Заходь ... – Зоряна ніяково відступила, продовжуючи триматися за двері.

Обидва дивляться один одному в очі, ніби несила розірвати контакт поглядів.

 Сашко зробив крок уперед, переступивши поріг, і зупинився просто перед нею. Треба сказати щось. Про телефон спитати. Забрати та йти. Елементарно ж…

А він стоїть і все їй в очі дивиться. Смішні такі, різнокольорові – всі відтінки в собі зібрали! Сірий обідок по самому краю райдужної оболонки, впереміш блакитне і зелене, а потім ще один обідок, уже тепло-карій біля самої зіниці. Веселі… Відірватися неможливо. І наче щось знає, глибоке і важливе, – для нього в тому числі…

Відкрив рота, щоб таки уточнити про телефон. Тому що по розуму – так найвірніше було зробити.

Він ще нічого не обдумав. По-серйозному – так і не позбувся присмаку запаху її будинку на язику і того відчуття нестерпно-необхідного затишку, який відчув, дивлячись на Зоряну. Не ухвалив рішення… Може, тому й телефон забув? Взагалі йому не властиво. Проте заговорив зовсім про інше. Навіть і сам не чекаючи від себе такої промови:

– Я не вмію в це все грати. Не знаю, як гарно й розумно залицятися, Зоряно, не на те вчився, – а голос все ще виходив хрипкуватим і низьким. – Але хочу. Дуже.

І трохи втраченим ще його голос був. Тому що він не на словах зосереджений, а на сенсі, який в її очах шукав. І який сам їй ладен був своїм поглядом показати відкрито.

– Я теж, якщо чесно, – посміхнулася вона, раптом показавши, що й сама настільки ж схвильована і спантеличена. – Хочеш чаю? Обліпихового... - додала квапливо.

Трохи нервово підняла руку, заправивши за вухо трохи кучеряве руде пасмо волосся. А Сашко, сам не розуміючи, звідки такий зухвалий став і чому вирішив, що право має, – перехопив це пасмо, на секунду стиснувши пальцями, ніби розтираючи, на дотик пробуючи, знайомлячись із цим відчуттям. Торкнувся тильною стороною долоні молочно-кремової щоки, на якій спалахнув рум'янець... І стільки в ній тепла відчувалося, стільки світла! Не зміг подолати раптову тягу.

Нахилився, опинившись у сантиметрі від її обличчя:

– Ти мені просто одразу скажи – «так» чи «ні», Зоряно? Я піду, якщо дарма зараз все це…

Вона трохи подалася назад, прикусивши нижню губу, і уважно подивилася в його очі. Так глибоко, ніби в саме нутро могла зазирнути. Навіть те, що від себе ховав і тим більше іншим не світив, – у темних кутах побачила. А він не зміг, та й не схотів закриватися перед нею. Нехай усе бачить та вирішує, як є!

– Ти надовго?

– На все життя, виходить. Коли сама не поженеш, зоря сонячна, – посміхнувся з якимось веселим мандражем, сам не до кінця розуміючи, на що підписується. Але точно знаючи – не обманює.

І все ще її щоку гладить – відірватися не може.

– Заходь тоді, – усміхнулася так…

У Санька в голові зашуміло, а по периферії потемніло все, сіріючи, відтинаючи інше, крім неї однієї – по центру. А Зоряна раптово стала такою насичено-яскравою! І привабливо-солодкою, затишною і хвилюючою до крижаної жаги в крижах.

Він точно не сперечався б потім: чи сам штовхнув двері, захлюпуючи, або вони обидва штовхнули. Краєм свідомості відзначив клацання замку… І загубився у її солодкому ароматі з присмаком обліпихи, кориці, апельсина.

 Купа рудого волосся, помаранчевий шарф, який він і стягнув з плечей Зоряни, щоб не заважав Сашкові уткнутися в ніжну шкіру ямки за її вухом. Тут же почервоніла до жару... Переривчасте і жарке дихання: де чиє – не ясно. Обидва хапали ротом повітря, яке раптом почало кудись від них тікати... І такий жаркий поцілунок, коли пізнаєш ще незнайому начебто, але вже рідну людину в ніжній і глибокій, обережній і трепетній, але вже жадібній ласці...

Ледве зуміли відірватися один від одного. Задихаються, не припиняючи ковзати пальцями по щоках, плечах, потилицях. Водночас і тривожно трохи, і весело. Обидва тихо сміються, тикаючись носами та лобами. А розійтися – не варіант. Не можуть відступити один від одного. Так у передпокої, до речі, і тупцюють, чомусь відчуваючи себе неймовірно щасливими без жодної причини, крім найочевиднішої – вони є! Разом тепер! І пощастило ж зустрітися!

– Пішли чаю поп'ємо? – тихо запропонувала Зоряна, зазирнувши йому у вічі знизу вгору.

Її долоні поверх його рук, пальці переплітаються. А Сашко її щоки та лоба гладить, губами її рота торкається.

Чужа ж людина, незнайома зовсім! Злякатися б, виявити обережність... А вона натомість обіймає його міцніше, подається всім тілом уперед. Та й знає – не скривдить і не завдасть болю… А якщо й станеться щось погане – то на двох понесуть цей тягар.

– Ходімо, – теж пошепки погодився він.

Обхопив її за талію руками. Поки взуття з ніг скидав, куртку зняв – Зоряну все з рук не випускав. І ось так, обіймаючись, немов підлітки, як уперше відчуваючи все на світі, по коридору пішли.

– Вже готовий? – він трохи розгубився, глянувши на Зоряну, коли помітив на столі дві чашки з тим самим жовто-веселим ароматним і гарячим чаєм. - Чекала?

– Чекала, – усміхнулася вона, чомусь зиркнувши на кухонні шафки. – Чекала, Сашко. Дуже…

– І я тебе, – справді знаючи, про що вона, зітхнув Сашко, притягнувши її ближче.

Так до ночі сиділи, обіймаючись. Пили чай, розповідали про себе таке, що нікому більше і невідомо в цілому світі. Сміялися та сумували. Обережно торкалися рук та облич, плечей: вивчаючи, звикаючи, запам'ятовуючи пучками пальців контури та тепло шкіри.

І нікуди Сашко вже не пішов, і про телефон обидва забули. А вдвох – і туман не засмучує, і чай смачніший, та й опалення навіть при морозі здається гарним.

 Якщо чогось Зоряна і побоювалася у своєму несподіваному щасті, то це зустрічі двох своїх чоловіків віч-на-віч. Не уявляла, як Сашко може відреагувати на Серафима. Все озиралася та хвилювалася. Даремно, як виявилося. Вони це без неї вирішили. Заднім числом дізналася.