4

– Ну і працівник! Було б оце одне — вік нам нового вікна чекати, — бурливо зауважив Серафим темною волохатою купою з висоти кухонної шафи, похлюпуючи при цьому каву з чашечки.

 З її філіжанки, між іншим! І дуже навіть цінною – Зоряні ту мати надіслала з Італії. Рожева порцеляна, що майже світиться на сонці, витончені писані квіти та окантовка справжнім золотом у двадцять чотири карати! Ось же... Погань – одним словом!

 Хоча, заради справедливості, варто було визнати, що Серафим ніколи жодної чашки не розбив. Тож цілісності дорогоцінного сувеніра навряд чи щось загрожувало. Але просто заїло, що без попиту взяв... Правда, чого це вона? Можна сказати, він тут – господар. Сама ж завжди на це з'їжджала, коли Сіма про гіпотетичного чоловіка розмову заводив. Не дорікнеш тепер.

– Так, – не могла не погодитися Зоряна з подихом. – Із цим складно посперечатися. Про що я тобі вже який рік і тверджу, до речі, – наливши собі в чашку чаю обліпихи, вона з натяком глянула в бік Сіми. Щоб розумів, чому вона не горить бажанням зв'язуватися з кимось, на кшталт цього...

Нечисть хмикнув, знову смакуючи каву. Зоряна ж зробила великий ковток свого яскравого чаю з ароматним куснем апельсина – треба нерви зміцнити після такого стресу. І принагідно заварила в іншому заварнику звичайний чай для працівників.

– Приймай роботу, господине! – голосно реготнувши, Семен ввалився на кухню, змусивши Зоряну здригнутися та обернутися.

– Семен сказав, що я вас налякав. Вибачте, – той, який Сашко, зайшов на кухню за напарником.

 І тримався зовсім інакше, треба відмітити. 

 Бо Семен тут же потопав до столу, навіть трохи нахабно зазирнувши в чайник, щедро налив собі чаю в одну чашку, яку Зоряна виставила... щоб не шкода. І цукру пристойно насипав рукою, що не здригнулася з похмілля… Олександр же, навпаки, зупинився біля входу, спершись на лиштву. І не соромився начебто... Не відчувала вона нічого такого в цій людині. Але так тримався... Впевнено, проте осторонь. І ніби завжди на своєму місці. Тому що місце це – усередині нього.

 Рідкісна якість серед людей. Хто-хто, а Зоряна знала точно. Недарма Серафим її раз у раз підбивав кинути роботу в супермаркеті та зайнятися «ворожінням і настановою». Навіть підсобити обіцяв. Відбою від клієнтів у них точно не було б. Та тільки... не мала вона поки що такої тяги й бажання.

Так ось, повертаючись до Олександра – дуже впевнена в собі людина. Але не самовпевнений. А просто цілком покладається на себе та свої сили. І при цьому було в ньому і щось ще. Закрите та засунуте дуже глибоко... 

Не гарне. 

Це не мало відношення до характеру Олександра. Але однозначно впливало.

– Не варто було так. Без страховки зовсім... Небезпечно.

 У неї чомусь руки послабшали саме тепер. Довелося свою чашку на стіл опустити. І очі не змогла відвести убік. Стояла і дивилася на Олександра, майже не чуючи, що там голосно розповідає про вчорашній день народження тестя Семен.

Олександр чомусь скупо посміхнувся одними куточками рота і ніби зніяковів.

– Та я з цими ременями впаду швидше... – якось не до ладу знизав плечима.

 Взагалі, якщо відсторонитися від дивного шуму у вухах та тремтіння рук, Зоряна мала сказати, що цей Олександр на спецпризначенця взагалі схожий не був. Вона, звісно, мало спецпризначенців бачила. Точніше – жодного, якщо не рахувати тих, яких у серіалах показували. Ну чи в книгах описували...

Не дуже високий. Її на пів голови вище максимум, а Зоряна теж не велетень. Мускулатура з одягу не випирає. Взагалі, він швидше таким збитим і жилястим виглядав, ніж перекачаним. І обличчя таке... таке... ніяке. Непримітне, себто. Найпростіше. Трохи вузьке навіть. На щоках глибокі складки та заломи в обвітреній шкірі.

 Не дивно: якщо він карнизами майже взимку гуляє – шкіра задубіє. І тільки очі на цьому обличчі були добрими та відкритими. Але й непроглядними. Світилися та не дозволяли зазирнути всередину його душі.

 Хоча Зоряна могла б, якби захотіла. Але ж вона не вважала це за необхідне...

– Чай? – якось не до речі запропонувала Зоряна, зрозумівши, що мовчання на кухні затягується. І треба відвернутися. А то зовсім незручно вже.

І навіть Семен уже примовк, лукаво поглядаючи в їхній бік. Не забуваючи при цьому активно пити чай зі своєї чашки.

Олександр знову скупо посміхнувся, але ось ця посмішка відбилася в його очах – що для Зоряни завжди було в людині важливо.

– Ні, дякую... – якось знову відсторонено і наче вибачаючись за те, що відмовляється. 

 При цьому глянув на її чашку, і Зоряна вловила цікавість у його очах.

– А Сашко у нас чай не п'є. І каву теж! – у манері, яка була для нього звичною, мабуть, знову реготнув Семен. – Чудасії у людини, – хмикнув той, наче говорив про ненормальне щось.

 Міг би й одразу попередити, до речі! А то сам на чай охоче погодився і пив зараз, як з пустелі вийшов, а про напарника взагалі не подбав...

– А ви там що п'єте, хазяйка? Жовте таке? – теж з цікавістю глянув у її чашку Семен, не підозрюючи, що величезна огидна бородавка стає його найближчою перспективою.

– Це чай з обліпихи та апельсина, – відповіла Зоряна, чомусь дивлячись при цьому на Олександра. – Хочете? Можу зробити...

Треба ж віддячити людині, яка з таким ризиком для життя їй вікна ставила!

– Якщо вам не складно, – йому було цікаво.

Вона відчула це. І чомусь дуже закортіло зробити щось хороше для цього Сашка!

– Зараз! – надихнулася вона і повернулася до чайника, збираючись дістати заготовину з холодильника.

 І тут побачила на стільниці у чайника велику чашку з обліпиховим чаєм, від якого ще пара йшла. І великий кругляк апельсина плавав зверху... Т-а-а-к... Хтось Серафиму явно сподобався, на відміну від напарника...

– У мене якраз залишився ще, – закінчила вона фразу, що так і зависла в повітрі, відчуваючи, що всі присутні, навіть невидимі іншим, уважно дивляться на неї.