2

Проблеми з вікном виникли раптово. Як взагалі може зламатися вікно на тринадцятому поверсі, га?! Ні, Зоряна забобонною не була... не щодо цих цифр точно. 

 Але металопластикові вікна... Вони хіба ламаються? Ні, що, правда? Чи це їй пощастило загалом?

Серафим від ремонту відхрестився.

– Та ти при своєму розумі, зірочка моя? Звідки я і за такими механізмами розумітися повинен? На, краще, чаю попий свого, обліпихового. А то вона які вітри нині сюди задувають. Ще простягне сиротину... – і перед нею з'явилася гарна чашка, до країв наповнена яскраво-жовтим чаєм з обліпихи.

 Суворо кажучи, сиротою Зоряна не була: і мати, і батько в неї малися. Навіть цілком живі. Тільки розлучились давно. Мати на заробітки поїхала до Італії, передавши доньку під опіку тієї самої бабусі, та й Серафима, значить. А батько... недовго прогуляв на вільних хлібах, знову одружився. Але про дочку не забував.

 Та й мати, яка вже цілком прижилася в Італії й навіть теж створила там нову родину, дбала про її долю. Їх спільними зусиллями Зоряні й була куплена ця квартира – маленька, так. Зате квартплата невелика. І в новобудові. І своє, головне!

 А тепер цією самою квартирою справді гуляли протяги. Тож застереження Серафима про застуду було дуже доречним.

– Розгерметизація склопакета, – зробила висновок з її опису телефоном співробітниця фірми, через яку і ставила вона ці склопакети. – Так, звісно, ми давали гарантію. Заміна нашим коштом. Сьогодні ж після полудня до вас прийдуть наші співробітники.

– Ні, – рішуче перервала її Зоряна, яка трохи розслабилася після інформації, що зайвих витрат не передбачається. – Сьогодні я ніяк по обіді не зможу. Мені ж на роботу потрібно. Давайте завтра. Я відпрошуся заздалегідь, – кутаючись по самі вуха в той самий апельсиново-помаранчевий шарф, прикинула вона плани.

– Ем... Так, гаразд. Тоді прийдуть інші хлопці. Я записала вашу адресу. Чекайте завтра, пообідні, – не сперечалася дівчина і відключилася.

 А Зоряна пішла на роботу збиратися в незвичному холоді рідної оселі, дивуючись мовчазно-задумливому настрою Сіми. Може, з домовиком сусідів посварився? Вони, бувало, скандалили по дрібницях... Або коли Серафим, який чомусь палко не любить котів, ганяв сусідського вихованця. А домовик за домашню тварину заступався. З компанією для нечисті в новому будинку поки туго було, а Серафим товариський – тяжко наслідки таких сварок переносив.

– Сімочко, що в тебе за камінь на душі? Ти чого такий похмурий? Сам не захворів у лиху годину? – примудрившись натягнути светр, не знімаючи затишно-теплого шарфа, поцікавилась Зоряна. Критично подивилася на себе у дзеркало.

 Вона й так не вирізнялася відповідністю нинішнім стандартам виснаження... Ммм, вибачте, краси, звісно ж. Завжди якось була у доброму тілі. І навіть уже якось не хвилювалася про невідповідність якимось канонам, навчившись жити у світі та гармонії із собою. Усвідомила, що цілком симпатична та «симетрична», як Сіма казав, і навіть є обійняти за що. Але два светри з шарфом – фігуру змінювали конкретно, з цим не посперечатися. Тільки що робити? У неї й на роботі не тропіки. Краще так, ніж замерзнути та всю зиму потім хворіти.

 Серафим на запитання не відповів, і взагалі поводився підозріло.

Її рідний «вихованець» взагалі жах як не любив, коли вона його Сімою кликала. Гордість, мовляв, і якийсь давній рід то йому принижувало. Але що саме це за рід – Сіма не зізнавався навіть «під тортурами». Тож і Зоряна його діставала хоч так. 

 Ну, а що він їй скаже? Хотів би піти – вже змився б. І вона ж люблячи... Та й складно до сірої кудлатої тіні, що перекочується по кутках і сяє в тебе зеленими очима – щоразу офіційно «Серафим» звертатися. Та й відверто Зоряна підозрювала, що не ім'я це його, а, так би мовити, робітничий псевдонім.

– Сіма-а-а..? - ще раз спробувала.

Але її «мужик» продовжував відмовчуватися, вдаючи, що раптово оглух від прожитих років. Забрався за диван, який Зоряна ніяк не встигала скласти та застелити перед виходом, та щось бурмотів собі під ніс (ну суто божевільний домовик!), плавлячи над мискою бджолиний віск. Запах від цього у квартирі стояв шалений: теплий, літній, насичений... Навіть холод листопада з вікон не так гостро відчувався.

Подумки знизавши плечима, вона зітхнула і, прихопивши сумку, накинувши пальто, вискочила в коридор, наостанок гукнувши:

– Гарного дня!

Сусіди її за такі побажання трохи не при собі вважали. Знали ж, що живе Зоряна сама. Та й нічого. Репутація «дивачки» її не хвилювала. Подумаєш! Зате про сигналізацію думати не треба. Серафим будь-якого злодія не те що від квартири відвадить, а й від самої пристрасті до такого способу заробітку. Був прецедент... Так і забрали горе-викрадача її сімейних цінностей у божевільню. Навіть до суду справа не дійшла. Визнали неосудним...

 До речі, до питання про заробіток – треба поспішити. Машини у Зоряни зроду не було, добиралася вона громадським транспортом... і компанію в цьому їй складали ще кілька десятків тисяч мешканців міста. Тож часу на неквапливі роздуми – не мала в принципі. Зітхнувши, прискорила свої кроки, ховаючи руки в глибокі кишені пуховика і глибше втягуючи голову в складки шарфа.

 Робота у Зоряни була, може, й не дуже престижна. Зате самій їй – до душі дуже! Хоча скажи кому – розсміялися б. Зоряна працювала логістом у магазині будівельних матеріалів. У відділі дерев'яних виробів. Так, у великому магазині. Але ж не економіст там, не юрист і навіть не дизайнер…

 Натомість вона сама з таким задоволенням між дошками та заготовиною ходила, вдихаючи цей аромат сирого дерева! Зі щирим ентузіазмом допомагала покупцям, консультуючи й підказуючи, полотно з якої деревини краще вибрати під їх потреби, і чим обробити, і яку фурнітуру... Це вже не її спеціалізація була, але ніхто не заперечував, а вона набралася досвіду за час роботи. Загалом, що особливо тішило – начальство таку запопадливість у роботі цінувало. Як і високі продажі. І безперебійність планованих зоряних постачань. Так що в неї була цілком пристойна зарплата.